Голосом
Вічних плантацій стиглої кукурудзи
Яких розрізають старі вантажівки
Створені ще в нереальних п’ятдесятих
Кличе мене місто
Точніше його
Ім’я
Я не знаю
Що
Воно хотіло повіситись на сонячному промінні
Я нічого не знаю про людей
Котрі в ньому прокидаються від тяжких сновидінь як потяги
Котрі заварюють кожний ранок собі каву з вчорашніх віршів
Котрі продають останні сторінки зошитів
Я ніколи не бачив його на світлинах
І жителів теж
Чомусь бачу зараз
Усміхненого чоловіка з вусами який махає своїм кашкетом
І запрошує
Сім’ю його бачу
Не був ніколи там і поставлю пробіл
А ім’я не відпускає
Щоб залишитись на листівках
Чи ключем в поштовій скриньці
