Що, дурепо, дістала?! –
подумала переможно.
Шкода, що не можна озвучити -
було б цілковитим порушенням
корпоративної етики.
За півхвилини,
радісно грюкнувши
дверима офісу,
вже прямувала
до автомату з кавою –
святкаувати перемогу
над тою вівцею,
що надто багато собі дозволяє.
Пліткує про мене
настільки таємно,
що навіть я чула –
сміх та й годі!
Але я її зробила!
Дрібні пермоги
надихають.
Йдучи довгим коридором,
відчувала власну сонцесяйність.
Хлопчики з сусідніх офісів
вочевидь, також ті промені
вловлюють -
он як очки горять.
Залишу їх на потім,
наразі лише кава.
Збігаючи сходами,
мало не налетіла на жіночку.
Сіренька шапка
над самими очима;
благеньке пальто,
без силуету;
суха шкіра;
дрібонькі риси;
кілька зморщок;
безбарвні вії;
внутрішній переляк.
Я зісканувала все це,
відступивши на крок.
Вона відвела очі та,
перепросившись вдруге,
пройшла попри стінку,
даючи дорогу мені
електрично-стервозній.
Раптом смикнуло плечі,
захотілося провалитися під землю.
І так соромно стало
за відтреновану зверхність,
короткий светрик,
голий живіт,
хитання стегнами,
щоденну дріб’язковість.
Чомусь згадалася жінка протопопа Авакума,
вона уявлялася саме такою,
як он та тітонька,
що у якійсь справі потрапила
на хижу чужу територію -
у ділове містечко,
населене нікчемами.
Коли я встигла стати одною з них?
