Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46998
Рецензій: 91409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Казка для дорослих

котигорошко

© михайло карасьов, 23-02-2013
*  *  *
У хатині під горою,
Що над Стугною рікою,
Може, й ти там був коли,
Дід із бабою жили.

Не такі вже, щоб багаті,
Але був достаток в хаті.
Був і хліб, було й до хліба,
У ріці водилась риба.
Підростали, як грибочки,
Доня люба і синочки,
Все б нічого. Та на гріх
Трапилась біда у них.

У дочки, як підросла,
Став характер, як в осла.
Полюбила вона Змія.
Дід психує, баба мліє –
Так і то, кому сказать,
Нащо їм трьохглавий зять?
А дочка при всім народі –
Мов, люблю його, і годі!
Як не брали її в руки –
Стала жить вона в Зміюки.

Тут синочки, як дубочки,
Квасу випили із бочки,
Та на Змія розлютились,
Та за шабельки вхопились,
Та із криком "Будеш знать!"
Подались сестру шукать...
Правда, не вернулись з бою.
Так остались самотою
Дід і баба, бо вістей
Не було вже від дітей.

Якось раз в обідню пору
Баба глянула на гору,
Коли бачить: із вершини
Покотилась горошина.

Баба, жадібна від роду,
Все хапати мала моду.
Горошину  враз ковтнула,
Задоволено гикнула,
І, хоча літа вже пізні,
Щось там сталось в організмі,
Бо пройшло часу ще трошки –
Народивсь Котигорошко.

Ріс синок не по роках.
Гнув підкови у руках,
А як дасть кому щигля –
Довго чухалось маля!

Якось у душевнім русі
Запитав він у матусі:
– А скажи¬-но мені, нене,
Чи були брати у мене?
Як були, то як їх звати,
І чому пішли із хати?

– Я й згадать про це боюся, –
Каже синові матуся. –
Десять літ тому якраз
Трапилась біда у нас.
До цих пір на серці рана:
Змій Горинич препоганий,
Звабив, підлий, збив з пуття
Нашу Галочку-¬дитя.
А тоді брати¬ герої
Подалися за сестрою,
Щоб з полону визволяти... –
Тут сльозу утерла мати
Фартухом у синю квітку,
І скінчила оповідку.

Хлопець мовив: – Я помщуся
За сльозу твою, матусю! –
Біцепс¬-тріцепс підкачав
І шукать майстрів почав,
Бо на подвиги нова
Треба завжди булава.

Кілька раз робили зброю
За кордоном десь герою.
Не вгодили. Він лиш пальця
Під творіння те германця
Підставляє – і дива! –
Навпіл гнеться булава.

Хлопець іноземців кида,
Та подався до сусіда,
Третя хата звідсіля,
До Вакули¬ коваля.
От коваль безперестанку
Уставав о п'ятій ранку,
Булаву ж коли скував –
Не за гроші, так віддав.

Хлопець в небо її кинув,
Ліг, поспав одну годину,
Коли чує: стугонить,
Булава у двір летить,
Аж замекала худоба!
Він тоді підставив лоба –
Як вперіщить булава!
Затріщала голова,
Хлопець носом призьбу зрив
Й булаву цю похвалив.

Ну, а далі що казати?
Торбу взяв й подався з хати,
Не подумавши, що Змія
Здужати не всяк зуміє.

*  *  *
А тим часом в Змія-гада
Готувалася нарада,
На якій бандитські клани
Мали виробити плани,
Як зничтожить навіка
Ще одного козака.

Позаяк усяк бандит
Має добрий апетит,

То в центральній у печері
Стіл накрили для вечері,
Пил з підлоги підмели
І гостей туди ввели.
Попереду всіх гостей
До стола біжить Кощей,
Він же Чахлик Невмирущий.
Жадібний і загребущий,
Він завжди був без ума
Від фуршету задарма...

Далі лісу благодійник
Соловей іде Розбійник.
Тигру з Левом кум і сват,
Для зайчаток меценат.
Він найтовщий мав в окрузі
Золотий ланцюг на пузі,

А за ними – нечисть всяка.
Напились, давай варнякать,
То цілуються, то в пику,
Слина з рота, гаму, крику...

А ці троє – Змій, Кощей,
Та Розбійник Соловей
Для розмови тет¬-а-¬тет
Йдуть в окремий кабінет.

Розказав Горинич їм,
Що уже годин із сім,
Як у змієвій державі
Появився хлопець бравий

З булавою на плечі.
І сьогодні уночі,
Як його не зупинити,
Буде тут він Змія бити.

– Ну, – сказав Кощей, – та ми
Ляжемо отут кістьми,
А до друга до свого
Не допустимо його!
Як підійде – я в ту пору
На шляху воздвигну гору,

Що її, як не крути,
Козаку не обійти.
По горі росте ожина,
Збоку тягнеться стежина
До ведмежої нори
Усередині гори.
Як в печеру хлопець зайде,
То ведмедя там не знайде,
А побачить чоловічка.
Ростом буде невеличкий,
По коліна борода.
Із-за діда вигляда
Внучка, ростом теж манюня,
Але писана красуня.

– Дід йому, – Кощей наш каже, –
Посміхнеться і покаже
Різні всякі диво¬-зваби.
Ну, скажім, до пива крабів.
Або з крабів паличок.
Як не схоче козачок
(Може, він не п'є ще пива),
Дід покаже інше диво:
Дасть йому багато злата.
А як ні – збудує хату,
Навіть острів на ріці.
А якщо багатства й ці
Із презирством він відкине,
Дід тоді йому дружину,
Жінку, тобто, підбере,
Що і варить, і пере,
І красуня ж, Боже мій!

– Добрий план, – промовив Змій.
А тоді до Солов'я:
– В чім стратегія твоя?

Каже лісу благодійник
Соловей тире Розбійник:
– Двигону густющий ліс,
Козачок щоб не проліз
Через нетрі в сто рядів
Густо саджених дубів.

Щоб забув сюди дорогу.
Ми тоді за перемогу
Вгору кинемо кашкета
І продовжимо банкета!
Як тобі планище мій? –
Іронічно мовив Змій:
– Геніальні навороти.
Та хай буде, я не проти.

Тут Розбійник Соловей
І за ним худий Кощей
Подалися геть із гроту,
Та взялися за роботу.

*   *   *
А тим часом наш хлопчина
Входить в змієву країну.

І багатства тут без ліку,
І течуть молочні ріки
Повз медові береги –
Люблять землю цю Боги!
Але люди, що там жили,
Чимось, мабуть, завинили
Перед вишніми Богами!
Ось давай¬-но разом з нами
Завітаємо в село,
Що на тій землі було.
Гурт дядьків. Зарослі лиця,
Злі, бо хочуть похмелиться.
Руки чорні, шерехаті,
Спини зігнуті, горбаті,
Босі ноги, як копита,
А на плечах – драна свита.
Пляшку зараз роздобудуть,
Вип'ють, в карти грати будуть,
Та поб'ються. А потому
Хто впаде, а хто додому...

Дома лайка, сморід, бруд,
Лахміття і там і тут.

Кури кубляться у хаті,
Діти бігають патлаті,
А найменше на долівці
Щось визбирує в тарілці:
Їсть, маленьке, замість кашки
Разом з глиною какашки,
Бо закінчились харчі.
Баба стогне на печі,
Жінка п'яного кляне –
Господи, рятуй мене!

Чом життя таке от мали,
Всі у тій країні знали.
Лютий Змій, хай йому трясця,
Вкрав в народу Птицю Щастя,
Що літала нічиєю
Над водою і землею,
Та попала йому в сіті,  
І тепер сидить у кліті,
І йому лиш одному
Щастя щастить на дому.

Ось така була країна.
Баби й дідова дитина
У людей отих питає:
– Чи сміливців тут немає,
Що не пручались, не бились,
А Зміюці покорились?
– Та, були. Але пропали. –
Котигорошку сказали. –
Он, залишилося двоє,
На цепу сидять обоє,
Себто, значиться, в тюрмі,
Вже безсилі і німі.
А були нічо хлоп'ята.

Наш герой ламає грати,
Це заввиграшки йому,
Й проникає у тюрму.

Там сидять попід стіною
Вернидуб з Вернигорою.
Оселедці кругом вух,
Чути скрізь козацький дух,
Тільки руки бідолах
У гримучих сталь-¬цепах.

Котигорошко сказав:
– Добре Змій вас прикував,
Може, чимось помогти? –
– Та пішов одсюда ти! –
Вернигора прогарчав
І шукати бліх почав.

– Проти вас я, може, й мошка, –
Загорлав Котигорошко. –
Та якби мене за грати
Кинули враги закляті,
Я собі у ту ж хвилину
Голову б розбив об стіну,
Повредив би собі члени,
На руках погриз би вени,
Ніж сидіти у полоні
І ловити бліх на скроні,
Як на прив'язі собака!

– Ти дивися, як балака, –
Усміхнувся Вернидуб,
Покрутивши пальцем чуб.
– А розбий¬-но ланцюга!
Чи надірвеш пупа, га?



Вдарив хлопець. Забряжчали
Ланцюги й на землю впали...
Вернидуб з Вернигорою,
Похитавши головою,
Вибігають з тої хати!

Потім кажуть до хлоп'яти:
– Десять літ тому, юначе,
Ми, ще молоді й гарячі,
Стали плечі до плеча
Проти Змій¬-Горинича.
Ми його вже що є сили
Кулаками поносили,
Любо¬-дорого дивитись!
А коли втомились битись,

То вхопились за шабельки.
Закричав Змій на три пельки,
Бо настала справжня рать –
Стали голови рубать.

Далі ж, як в жахливім сні,
Почалось на тій війні:
Тільки голову зрубаєм –
Дві у Змія виростає!
Ще зрубаєм – знов нова
Виростає голова.

Цілий день отак ми бились,
Поки шаблі не ступились,
Та і знемогли від ран.
Тож послухай нас, пацан,
Проти Змія йти не мрій.
Незнищиме, як пирій,
Кодло підлеє зміїне,
Що обплутало країну.

Котигорошко сміється:
– От, народ! Ну, хто ж так б'ється?
Треба вам було, дядьки,
Змолоду читать книжки.
Там секрет – простенька дія!
Хочете – ходім до Змія,

Покажу, як по науці
Голову рубать гадюці.

Після цих розумних слів
Вернидуб сім раз присів,
Щоби кості розім'яти,
І промовив до хлоп'яти:
– Мудрий Котигорошок!
Не читали ми книжок,
Бо з волами та в гною
Юність провели свою,
Разом підемо на Змія,
Та й покажем, хто що вміє!

І пішли вони степами...
Раптом перед козаками,

Аж гикнув Вернигора,
Піднімається гора.
По горі росте ожина,
Збоку тягнеться стежина
До ведмежої нори
Усередині гори...
Із печери – стид і срам! –
Назустріч мандрівникам
Появляється із тіні
Внучка дідова в бікіні.
Назовем її Маруся.
Я за неї вже боюся –
Лізе у сюжет рапцем,
Щоб зустрітись з молодцем.

Молодець, почувши волю,
Теж виходить з¬-під контролю:
Дістає Котигорошко
Із кишені гарну брошку,
Самоцвіт посередині, –
І підморгує дівчині!
Е¬ге-¬ге, так і до Змія
Не дотягне наша дія.
Треба кидать якори
Й кликать діда із нори.

Та не встиг нещасний дід
Вилізти з нори як слід,
Де не взявсь Вернигора:
– Вже й мені, – гука, ¬– пора
Показати свою силу.
Станьте, щоб не зачепило. –
Вернидуб додав: – Цей може,
Так що відступи, небоже!

Богатир взяв скелю в руки.
Затріщали каменюки,
Захиталася вершина!
Він тоді розправив спину
Буркнув щось собі під ніс,
І ту гору переніс!

Хлопець від дядьків все рвався,
Та на гору оглядався,
Де зосталася Маруся.
Розказать вам не беруся,
Що в душі у козака
Баламутилось, пока
Врешті він прийшов до тями
І подався за дядьками.

Йшли та люльки розкурили.
Раптом небо хмари вкрили
Вітер в полі, мов собака,
Сперш завив, тоді заплакав,
Вдарив грім, і без причини
Перед їхніми очима
Ліс піднявся в сто рядів
Густо саджених дубів.
Все це Солов'я робота!
Кожен дуб мав носа й рота,
Велетенського ротяку –
Можна вмерти з переляку!

Закричали ті роти:
–А куди це прешся ти?
Щас тобі на цім лужку
Ми відкрутимо башку!


Тут де взявся Вернидуб,
Їх за листячко поскуб,
Та погладив по корі,
Підморгнув Вернигорі,
І давай з корінням рвати
Та складати у кагати
Дуб до дуба залюбки,
Наче в полі буряки!

Тут з останнього із дуба
Понеслася лайка груба,
Найжахливіші прокльони,
І на землю прямо з крони
Враз стрибають Соловей
І дружок його Кощей.

Соловей надув, як труби,
Солов'їні свої губи,

Піднатуживсь, засвистав,
Перед ними вихор став.

Вернидуб з Вернигорою
Ниць попадали без бою
Перед силами пітьми.
(Там не встояли б і ми –
Зітре вітер в порошок!)
І лиш Котигорошок
Вперто мовив: – Я не ляжу,
А здолаю силу вражу!

Та з розгону прямо в тім'я
Б′є герой бісівське сім′я!
І від лісу мецената,
Сором навіть і казати,

Залишилася калюжа
3 запахом негарним дуже.

Ну, Кощей, само собою,
Зник ще на початку бою,
Так що можна було далі
Йти до Змія і до Галі.

Ось чи скоро вже чи ні –
Їхали ж не на коні, –
А підходять козаки
До широкої ріки.

Загороджені стіною
Пляж і ліс понад рікою,
Далі – вишки з вартовими,
А за вишками за тими
Катер, імпортна машина,
І Горинича хатина.

Козаки за мить одну
Рознесли ущент стіну,
Ну, а там, під самим лісом
Змій трьохглавий дише бісом,
Землю лапою гребе –
Розлютовує себе.

Раптом спогляда Зміюка,
Що хлопчина замість дрюка
У руках тримає строго
Смолоскипа вогняного.

Зрозумів Горинич вмить,
Що то смерть його горить –
Видно, теж читав казки, –
І гукає: – Козаки!
Ви прийшли зі мною биться,
А чи будемо мириться?
Як мириться – я не проти.
Жду наступної суботи –
Знаєте ж, де я живу –
На бенкет, на мирову!

Розсміялись козаки:
– Нам миритись не з руки.
Тут балакать недоречно,
Просимо до бою ґречно!

Змій у землю задом влип,
Глипнув знов на смолоскип, –
Чує лихо плем'я враже! –
І Котигорошку каже:
– Вникни, хлопче, зрозумій:
Хай там я Горинич Змій,
Та сестру твою кохаю,
І вона мене, я знаю.
Щоб було вам не на шкоду –
Бери землю для народу,
Бери ріки і ліси,
Гаманця ось потруси,
Все, що хочеш, забирай,
Тільки нам ти спокій дай.

Хлопець глянув Змію в писок:
– Ти додай у цей ще список
Птицю Щастя, що у кліті
Лиш тобі у цілім світі
У печері, на дому,
Щастя щастить одному!


Змій від хлопця відсахнувся,
Потім криво усміхнувся
І сказав: – Як з нами Птиця,
Нам і їсться, нам і спиться,
І багатство в руки пре,
А він Птицю забере!
Обарзів, браток! Кароче,
Як по доброму не хочеш,
То тоді поглянь сюди,
А потому розсуди:
Чи цю кралю пожалій,
Чи вступай зі мною в бій!

І за словом цим зловіщим
Підніма хвоста Зміїще.
Під хвостом сидить Марія,
Котигорошкова мрія!
Змій рече: – А зробиш крок –
Тільки купка кісточок

Тут залишиться від Маші.
Отакі умови наші!

Кажуть хлопцю побратими:
– Не за тим сюди прийшли ми,
Щоб на півдорозі стати.
На умови нам начхати,
На сльозу не піддамося!
Ти як хоч, а ми б'ємося.

Шаблі блиснули на сонці
І народу оборонці
Дужі м'язи нап'яли,
Диким ревом заревли,
І під ці нелюдські звуки
Вдвох побігли до Зміюки.

У смертельнім поєдинку
Завертілись без зупинки
Лапи, пазурі і руки,
Ноги, голови, шаблюки,
Вуса смалені і лікті,
Зуби гострі, знову кігті,

Звук ударів, стогін, лайка!
Над ставком знялася чайка,
Заєць з лісу дав драла –
Ох, і битва то була!

Перший шал почав спадати...
Появились результати:
Десять змієвих голів
Під ногами козаків.

Та для Змія це забавка,
Заболіла трохи вавка,
І з'являється нова
Знов на шиї голова!
Ще й сміється, вурдалака,
І до хлопців так балака:
– Думав я, що ви обоє
Після першого ще бою
Втішились, бо зрозуміли,
Що моя сильніша сила,
Ви ж, уперті баранюки,
Знов взялися за шаблюки,
Тільки знайте – цього разу
Я з корінням рву заразу!

Іскри креше сталь об зуба,
Кров тече із Вернидуба
І біда з Вернигорою –
Він трима перед собою
Своє власне ліве вухо!
Підупала сила духу,
А із Змія, наче з пращі,
Із свіжесенької пащі
Знов летить і зліва, й справа
Вогняна пекельна лава!
Вже поразки чути кроки...

Так триває, аж допоки
Лють охоплює тяжка
Хлопця Котигорошка.
По лицю червоні плями,
В погляді немає тями,
Ринув в бою круговерть
Невмолимий, наче смерть!

Коло Змієвої пельки
Замахали знов шабельки!
І, як тільки чергова
Відлетіла голова,
Сильно витріщивши очі,
Робить дії він пророчі:
Тиче вогняний дрючок
Прямо в шиї кістячок!

Зашкварчало, задиміло,
Смалене запахло тіло.
Треба ж, ¬ рішення просте,
А голівка не росте!

Змій ще трохи з ними бився,
А тоді враз зупинився,
Бо залишилася горда
Лиш одна зміїна морда.
Чвиркнув слину крізь вуста,
Та підняв свого хвоста,
Гепнув дуже об полянку,
Де сиділа полонянка –
І остались кісточки
Від Марусі¬-дівочки.

Тут його остання впала
Голова і застогнала,
І на цьому слові "Ох"
Затрусився Змій і здох.


* * *
По дорозі, що вела
Від печери до села,
Гурт людей чимчикує,
Зараз глянем, хто там є.

Попереду два герої,
Вернидуб з Вернигорою
Кліть несуть, а у тій кліті
Птах, котрий один на світі.
Думка випустить була
Птицю Щастя край села.

Далі Галя шкутильгає.
Срібла¬-злата вже немає,
Одежина геть проста,
Міцно стулені вуста,
Намурмосене чоло –
От і все, що в ній було.

Слідом дружно, аж гуде,
Семеро братів іде,
Ті що Змія не здолали
І в полоні пропадали.
Посміхаються некволо,
Озираються навколо,
Все їм гарне в лісі, в полі –
Другий день оце на волі!

А позаду всіх плететься, –
Скоро вже терпець урветься
Споглядать його страждання,
Хлопець той, чиїм старанням
Пару днів тому назад
Знищений Горинич-гад.

Загріба нога пилюку,
Торба немала на дрюку
Теліпається при русі
Із останками Марусі:
Незважаючи на втому,
Він несе її додому,
Ненаглядну свою милку,
Щоб провідувать могилку.

Ось дійшли вони до гаю.
В небі жайворон співає,
Віє з річки вітерець,
Пахне м'ята і чебрець...
І у цю чарівну пору
Випускають вони вгору
Птицю Щастя всі гуртом.
Та махнула їм крилом,
Весело зареготала
І вгорі, як дим, розтала.

І сказав Вернигора:
– Що ж, прощатися пора.
Не журись, Котигорошку,
Рани заживуть потрошку,
А таки, скажи, на славу
Ми свою зробили справу!
Буде пам'ять навіки.

Попрощались козаки
Й подалися до села,
Де родина їх жила.
Котигорошко з братами
Помахали їм руками,
Чи ж зустрінуться коли?
А тоді й собі пішли.

Так ішли вони до ночі.
Галя каже: – Спати хочу! –
Зупинились на нічліг.
Котигорошко як ліг,
То відразу й захропів
Перший від усіх братів.

І тоді його сестриця,
Люто прагнучи помститься
За Горинича, за мужа,
Каже хлопцям тихо дуже:

– Ви ж подумайте свідомо,
Ким вертаєтесь додому?
Скаже мама, скаже тато:
Не змогли всімох здолати
Змія, ворога народу!
А оцей, котрий колоду
Носить на своїм плечі,
Переміг без помочі.
Уявляєте, що буде?
З вас сміятимуться люди,
А про нього на зорі
Заспівають кобзарі!

– Я б такого не хотів, –
Буркнув старший із братів. –

Що ж тепер із ним робити?
Чи рубати, чи топити
Понести його на став?
От брателу Бог послав!

Каже Галя тоді прямо:
– Недалечко є тут яма,
Глибина – аж на той світ.
Вкинем, плюнем – і привіт!

Як сказали – так зробили.
Руки від гріха помили,
Помолилися за брата
І пішли до мами й тата.


* * *
От таке буває в світі:
Визволиш людину з кліті,
А тоді оте ягня
Оживе одного дня
Й визволителя згори
Швиргоне в тартарари.

Так Котигорошко думав,
Від падіння як прочумав,
Й слово дав собі тверде:
Більш ніколи і ніде
Добрих справ не учиняти,
Слабаків не захищати,
Взагалі, хай йому грець,
Він за щастя не борець.

Тут із доброго із дива
Де взялась, пустилась злива.
Дощ такий, як із відра.
А сказати вам пора,
Що те місце, де козак
Думав, лежачи навзнак,
То була не просто яма,
А країна така само,
Як і в нас тут, нагорі:
Річка, шелест яворів...

Під одним таким явором
Чує хлопець – зверху хором
Закричали пташенята:
– Ой, потопить злива клята!
Поки тато десь літає,
Нас на смерть позаливає!
Ой, вже тонемо в дощі! –
Хлопець буркнув: – Не пищіть. –
Потім ще: – А хай вам біс! –
І на дерево поліз.

Там із себе зняв свитину
Та й накрив сім'ю пташину,
Щоб не згинули в негоду.
Треба ж берегти природу!

Ну, а сам униз спустився,
Та під деревом скрутився,
Від дощу, як від картечі,
Голову втягнувши в плечі,
І чекав, коли той ранок,
Мріючи про квасу жбанок.

А тим часом після грому
До гнізда свого, додому
Повертався злий чомусь
Пташенят отих татусь.

Глядь: під деревом людина!
Крила склав Орел на спину
І шугнув з височини
Скуштувати дичини.

Та поснідать не вдалося.
З верховіття донеслося:
– Татку, а чи ти здурів?
Ти кого клювать хотів? –
І орлина дітвора,
Дощ стряхнувши із пера,
Розказала і про зливу,
І як в пору нещасливу
Врятувала їх свитина,
Котру цей носив хлопчина.

Птах, послухавши малих,
Застидався і притих.
Потім глянув хлопцю в очі
І сказав: – Проси, що хочеш!
– Добре, – той йому без спору, –
Винеси мене нагору.

І у ту ж таки хвилину
Посадив Орел на спину
Козака з його речами
Та й поніс угору з ями.

Легко впасти, ¬ важко встати!
Замахавсь крильми махати
Наш Орел, і від знемоги,
Як осталося дороги
Половина вже позаду,
Проказав таку тираду:

– Ти ж бо бачив, без сніданку
Я зоставсь сьогодні зранку,

Сили, отже, не стає.
Ти хоч скинув би своє
Полотняне те торбище,
Бо не підлечу вже вище.

Хлопець каже: – Торба ця
Буде з нами до кінця.
А харчів добуду. Їж! –
Та з кишені витяг ніж
І з ноги своєї змаху
Десь півлитки відпанахав.

Наш Орел зацмакав ласо –
Не щодня ж козацьке м'ясо
Потрапляє до меню!
Я його тут не виню.
Ось з'явилась свіжа сила.
Знов наліг Орел на крила,
Та й летіли вгору прямо,
Доки й вилетіли з ями.

Скочив хлопець з шиї птаха.
Шелест трав, дзижчить комаха,
Прямо райська насолода!
Жаль, що втратила нагоду
На оці степи та річку
Подивитися Марічка.
Так подумав він було,
Ну, а тут, немов на зло,
Ще й Орел його питає:
– Що ти в торбі цій ховаєш?
Скарб, напевно, дорогий,
Як не пожалів ноги? –
І кивнув на рану-литку.

Хлопець наш понюхав квітку
Й каже: – Що мені та рана.
Тут лежить моя кохана.
Як тобі це пояснити?
От, скажім, у тебе діти...

– Годі, – птах його спинив, –
Хто з нас, хлопче, не любив...
Ця любов – страшна хвороба.  –
Тут Орел почухав дзьоба,
І додав: – Моя кума
Між птахами усіма
Лиш одна любов лікує.
І вона тебе врятує!

На своїй пташиній мові
Кличе Котигорошкові
Вдячний птах свою куму,
Щоб допомогла тому.
Зашуміли в небі крила,
Тінь широка їх накрила,
Чародійка прибула!
Птиця Щастя то була.

– О, знайомі бачу лиця! –
Радісно сказала Птиця. –
Цей козак з неволі славно
Визволив мене недавно.
Так що я тепер в боргу. –
Хлопець буркнув лиш: – Угу.

Птиця Щастя кісточки
Із Марусі-дівочки
З торби всі повикладала,
Щось тихенько пошептала,
Нахилилася і сходу
Ллє на дівку мертву воду,
Потім бризкає живу...

Хлопець кида булаву,
До Марусі підбігає
У лице їй заглядає.
І в цей час якраз дівочі
Ожили й відкрились очі.

Ну, обійми, сльози, сміх.
Нам би тут покинуть їх,
У цю мить, коли Марічку,
Цілував козак у щічку,
Та, – о, диво! – в нашій казці
Знов сама, не по підказці,
Ця манірниця¬-ломота
Перший раз відкрила рота.
Тож прийдеться ще послухать,
Як вона йому на вухо
(Мова, правда, не нова)
Шепче отакі слова:
– Любий Котигорошинку!
Побудуй мені хатинку
Обіч лісу над рікою,
Де ми житимем з тобою.

Буде справжній в нас Едем:
Господарство заведем,
Сотню жовтеньких курчат,
Двоє¬-троє поросят,
Неодмінна ще умова –
Щоб була у нас корова,
Гуси разом із качками,
Гектар поля з бурячками,
Ще змайструєш ти з десяток
Вуликів – бджолиних хаток.
О, дивись, Орел край поля!
Візьмемо його у долю,
Буде на базар літати,
Салом¬-м'ясом торгувати.

Від Марусі наречений
Вирвався, немов скажений
(Тільки не з тії причини,
Що злякався слів дівчини)
Й підбігає до Орла.
– Чом кума твоя втекла?
Так незручно, сто чортів!
Я ж подякувать хотів,
Що Марічку з небуття
Повернула до життя.

Відповів Орел козаку:
– То вона не за подяку,
То таке її нутро –
Всім кругом робить добро.
А тепер мені, дружище,
По секрету розкажи ще
Про свої подальші плани.
Ми, авжеж, не хулігани,

Та брати твої й сестриця
Заробили, щоб помститься.
Ну, то як? Бо я за друга
Клюну теж разок чи другий.

Відповів козак Орлові:
– Дякую на добрім слові,
Та нехай їм Бог суддя.
А, до того ж, бачиш, я
Від дружини, рад-не-рад,
Маю трудовий наряд.
Тож бувай. А я Марічку
Зараз поведу на річку,
Місце будем, так сказать,
Для Едему вибирать.

Ну, а те, що було далі,
Вже в руках Марусі-кралі.
Я за ними не піду,
Бо в Едемському саду
Ще вона й мене, старого,
Завербує на підмогу.
Хай їй грець! Та кажуть люди
(І таке чував я всюди)
Хлопець жінку любить – страх!
Носить  ледь не на руках!
І вона його голубить,
Теж, надіюсь, щиро любить.
Не такі вже, щоб багаті,
Але є достаток в хаті,
Є і хліб, бува й до хліба,
Ловиться у річці риба,
Підростають, як грибочки,
І сини у них, і дочки,
Колоситься урожай.
Може, це і справді рай?

Та буває, що казати,
Сяде хлопець коло хати,
Де для спогаду і втіхи
Булава стирчить із стріхи,
І зітхне. Згада про всіх
Побратимів бойових,
Та про подвиг, без якого
Раю не було б такого.


Кінець.

*   *   *   *   *
Летний скучный сезон закончился. Огород подходит к концу. Пришло время спортивных событий по всему миру: Футбол, Хоккей, MMA, теннис - все лучшие ставки. Пункт ставок на спорт betwinner давно очень показала свой продукт на рынке игроков и спортивных событий. Закатывайся онлайн-проект betwinner com , и конечно получай вознаграждение на первоначальный депозит 5000 $ уже сейчас. Эта букмекерская контора заставит тебя порадоваться так, как никогда раньше.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Стожар, 21-05-2013

Ха-ра-шо!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 25-02-2013

Ще трохи казочок -

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 24-02-2013

розмах вражає, легкість викладу радує.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ніка Новікова, 24-02-2013

Добре, добре...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 23-02-2013
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 14.896993875504 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …