Немає чого розряджати насичені вольтами,
натягнуті нерви над сірим байдужості звалищем.
Най тисне напруга, якої ми, може, не знали ще,
щоб сяйвом-життям напивались достоту ми.
Чи плеще воно в нетрях серця гірськими джерелами?
Чи, може, забуте в твердині безводній, придушене?
Хай камінь не кожен вдається сточити чи зрушити,
та знову гранітом дорогу устелено...
Он - сонце упало за обрій. До ранку - затрачене.
А темний пігмент по потоках життя розливається.
А в грудях ще світить? В очах? Чи не мертва доба є ця?
Немає чого нам не важити значення...
