| © Марія Берберфіш, 25-01-2012
|
На березі однім, порослім сон-травою,
при озері, що сяє й мерехтить,
сидить вона, задивлена в блакить,
і мріє залишитися живою.
- Чому на самоті, похилена, сумуєш? -
Спустився голос ніжний із небес.
- У спеці мучусь я. Вона - мій хрест.
Та заважкий. Не хочу у пітьму я!
- Рятуйся ж! Он - вода! Чому ж не йдеш ти пити?
Чому, як поряд скарб, бідуєш ти?
- Не можу я до озера піти!
Бо ноги мої боляче побито...
Зітхнула... І сьоза скотилася додолу.
- Боюся, що впаду без сил, чуття...
Мою сміливість кат лихий відтяв!
Страждаю я, налякана та квола.
Недовго вже мені, напевно, до загину... -
Зі стогоном сплеталися слова.
І знову голос ніжно зазвучав:
- Не бійся, встань, щоб жити, Україно.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
