Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46838
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Поетичні мініатюри

З Діни Абілової

© П.Домаха, 28-11-2011
Отой попіл, що злітає із попільнички від подиху вітру для вас, лише попіл.
А для мене – це сухий сірий сніг, який танцює в повітрі свій останній танок…
                         ЯНГОЛ,  КОТРИЙ  ШТОПАЄ
               Я не знаю, звідки про це дізналася. І не відаю, хто мені сказав. Це – відчуття приявності янголів.
Я упевнена, що їх так само багато над дахами будинків і деревами,  як людей, котрі поспішають на вокзал. У кожного янгола своя професія.
Янгол-художник – малює чиюсь мрію.
Є янгол, що робить манікюр – зістригає чужі страхи, ніби нігті.
Янгол-ремісник плете ніжність.
Є янгол-сторож, котрий стежить за тим, щоби не вкрали маминого подарунка.
Янгол-учитель навчає вибачати.  Він торкається кінчиками крил своїх до тремтячих пальців скривджених.
А  ще є наймовчазніший янгол-кравець...
Він штопає серце жінки, у котрої невиліковно хвора дитина та плаче коханий чоловік...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2011/05/06/620


ТИХЕ  ВИНО
            Я молюся за тебе, допоки ти спиш. Місяць нині круглий і розмитий. Ніби хтось світить ліхтариком у небо. Десь блукає кавовий кінь, розминає траву сріблястою підковою в часину, коли сниться тобі ніжність не надкушеним яблуком. Нехай не випрошу в Бога нічого для себе. Зате вимолю для крил твоїх інше небо, кольору білого бузку. Спи.
І не чуй мого шепоту, що звернений до того, хто вигадав нас, таких різних. Шепіт-молитва. Шепіт-запитання. Усе про тебе. Твоїм кольором кожна буква. Твоїм сном мрії моєї епілог. Спи.
Я кохаю тебе навіть тоді, коли кутаєшся у сни й нічого не відаєш ти. Що дає людині відчуття кохання? О, кохання вміє чимало. Але головне – воно робить людину живою.
Спи.  За моєю оголеною спиною розчинене вікно, а я зовсім не боюся застуди. Нехай буде віщим сон твій, але потім для мого соромливого, як квітень, почуття  непомітно народиться новий день. Спи. Я молюся за кожен твій крок на шляху до країни, що зоветься щастям. Посміхнися уві сні –  мені це буде  знаком, що заради миті кохання варто чекати зустрічі ціле життя.
Спи. Я ще помолюсь. А потім ляжу поруч і поцілую груди твої, під якими б'ється серце і біжить  венами кров безшумна, наче тихе вино...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2009/05/07/834

ВІРШАМИ  ТИХ, ЩО  КАЮТЬСЯ
Не буває грішних дощів. Кожен дощ – благословенний.
Дощ – прозоре молоко для рослин.
Мікстура для мертвих пустель, котра оживляє.
Дощ – приправа для наших земель.
Хіба можна назвати грішним платонічне кохання?
Або почуття, не благословенні серцем?
Від дощу до дощу – час, коли народжуються сотні молитов.
Від кохання до кохання – тисяча жіночих плачів. Тисячі часових вимірів, що вбрано у сукні.
І рідкісними докорами летять блискавки у небі – за розстебнуті блискавки чоловічих штанів.
За сповіді жінок, що вирвалися на вокзалах.
Виправданнями тих, хто не любить, наситилися навіть тіні...
Невиправданою була і буде пристрасть, яка зародилася від поруху губ. Пристрасть, що вмирає від щойно зачинених дверей.
Отак би зачинялися  двері до пекла. Але англійські замки туди не постачають.
Кожен громадянин Землі  підозрюється на наявність гріхів: їх зберігання, постачання і торгівлю.
Життя стало не життям, а суцільним дослідженням оцих душевних мікробів.
Гріхи людські помічають без лупи навіть на кінчиках слів.
Ніби гріх – це єдине, чим живе людина.
Порівняйте кожну одиницю гріха  з добрими думками, словами, вчинками і снами.
Може зійдеться баланс...
Гріх людський став підгодовувати зграї диявольських птахів.
Проти гріха не можуть придумати ліки.
А я знаю одні – зцілення... Ні, не від гріховності. Від страху перед нею.
Коли в небі вмикають дощ – закрийте парасолі, зніміть взуття, зітріть туш із вій.
І плачте!
Відповідаючи дощеві його мовою – краплями, які стікають.
Діалектом болю, котрий стихає.
Віршами тих, що  каються...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2011/05/06/548


                                                 НІЧ
Стара діва – ніч знову принесла із собою чорну шаль для неба.
А вітер  донесе їй акафіста відлуння.
Вермутове дихання столиць вона любить більше за сільське, чайне.
А ще вона любить байдужість очей, як у манекенів.
І згадувати не хоче, як кохав її молоду опівнічник-дьогтемаз.
Коли вона курить кальян у небі, то це чомусь називають «Чумацьким Шляхом».
Може бути, що на іншому боці Місяця розташовано переговорний пункт для дияволів і ангелів.
Ніч. Її ренесансний характер  любить океан, що звик до неї.
Ніч. Навряд чи вона зазирає в прочинені вікна дорогих будинків, щоб послухати молитви.
У таких лискучих вікон снобістські погляди. Вони навіть кулі не пропускають, що вже казати про місячне світло.
А люблять ніч паралітики-стовпи. І політики люблять ніч. Вона приховує багато «би».
У політиків душі мають потерті боки та спітнілі страхи. А на долонях – папільйоткові  зморшки.
Ніч. Чорноплідну любить горобину. Ну, а хто не любить на себе схожих?
Ніч. Звільняє до світанку груди  жінок від ганчір’яних  в'язниць.
Ніч полюбляє кличний відмінок і забур’янене волосся землі.
Якби знала ніч, скільки ж то позашлюбних дітей ховає день, допоки вона лічить шлюбних...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2011/05/10/738


НЕ ВИСІЧЕНІ ДУШІ
Скажи мені «кохаю» і це буде початком моєї нескінченності...
І тоді мені стане  рідним  власний голос. Мої ж руки. Моє обличчя.
Я – смертна – стану безсмертною.
Бо я – дочка у цьому житті, а у минулому – чийсь син. Хочу на всі майбутні життя залишитися створінням, від якого не відвернеться Бог.
Із самотності, котра схожа на люстро з коліщатками на підлозі,  я бачу обличчя втомленої жінки. Вона схожа на мене, але це не я.
Скажи мені «кохаю» і прошепоти ім’я  моє. Коли воно злітає із вуст твоїх, то звучить так, як не почуєш із голосу чужого.
У твоєму голосі ім'я моє – дихає! Воно розуміє твій вогонь. Розуміє кров твою, і навіть попіл!
Моя душа, немов трава, яку зірвуть для зцілення ран. Трава, що хоче чути молитви.
Скажи мені «кохаю», а потім збирай моє листя, щоб висушити під стелею на покутті своєї кімнати.
Промовляй ім'я моє перед тим, як попрямувати в інше життя, і моя душа не зіб’ється зі шляху, а піде за твоєю.
Я кохаю тебе... Цими словами я зцілила себе від відчаю. І не давала болю права на серце.
Я кохаю тебе! Ти – надзвичайна і лірична подія у світі моїх почуттів.
Не я придумала світи такими, які вони зараз навколо нас.
Але одного разу, пошепки, я покликала тебе із неба і забула, бо не вірила в те, що ми зустрінемося...
Я жива, поки почуваю (НІ! відчуваю) твою приявність у житті своєму.
Скажи мені «кохаю». У цьому слові, що повторюється візерунками букв, так багато тепла, що вистачить на кілька життів.
Я кохаю тебе! Моя душа тисячі років тому була прореченою твоїм одиноким мандруванням поміж світів.
І Боги призначили нашим душам побачення на Землі...
Скажи мені «кохаю» і я  захищуся від чужих проклять.
Коли ми помремо – імена наші прикрасять трояндами і висічуть на скелях вороги.
Тому, що душі висікти різками неможливо...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2011/04/15/488



                                                        КІЛЬКА ЗА
     У мене немає медалі «За бойові заслуги». «За відбудову вугільних копалень» і «За оборону Кавказу» теж немає. За відвагу мовчати про почуття свої ніхто не нагородив навіть поглядом. Заалайський хребет на Памірі не вище хребта моєї  порожнечі.
      Я захворіла, забувши повернути завдаток земному коханню. Захворіла іменем, у якому склад множиться на склад. Час заховав у кишенях жіночні пісні й молитви. Я боюся заземлитися... Якщо спалахнуть мої підземні пожежі, хто встигне замулюванням їх загасити?
       Моє місто біля підніжжя Заілійського Алатау. Не хочу запозичувати мотив  чи образ чийогось кохання. Не боюся заклинань. Вірю тільки в одну словесну формулу: Я кохаю тебе... Була би магом  –  читала б її на заході сонця. Але я  лише мусульманка, з якої стягують закят – податок, який очищає за приписом Корану...
       Не вигадала жодного  закону. Нічого не розумію в закономірності випадковостей. Серце було моїм учителем закону в беззаконному світі кохання. Ніхто із тих, котрі споглядали життя моє, не бачив заломів болю, в яких пролітали рікою часу зламані гілочки сили...
      Я, напевно, кохала тебе навіть тоді, коли мені здавалося, що ні. Якби знала закупівельні ціни на щастя, то почала би збирати копійчину ще із кишенькових витрат безбарвної юності. Але все давно вже розтрачено на морозиво.
      Тепер я заручниця своєї самотності. Майже заморожена... Зальним храмом віри моєї служить комірка, в якій замість нефів закиди рівної висоти. Куточків без павутини закиди... Кохання...  Ні, це не ангельське дерево. Скорше це заманиха, що має шипуваті гілочки. Настоянка коренів якої – засіб, що збуджує. Навіщо стільки складнощів нам із тобою? Нам, котрі  давно спростили багато що. Від вівторків до Вербних неділь...
     Сни мої, як уповільнені нейтрони, мляво показують «кіно» підсвідомості. Ні, не снилися мені хвилі біля набережної Замбоангу. Чи зможеш ти посивілою ніжністю своєю відчинити замкнутий безмір незамшевої душі моєї? Я ще не стерла в собі граничні точки...
     У кожного зустрічного задумливо-нервовий погляд. Століття таке. Навіть у полі пар зайнятий. Не знаю, скільки в чуттєвості моїй запасів корисних копалин. Мені самій удалося видобути лише непотрібні страхи й образи...
Надії заспів ні до чого не привів. Ні до труни, ні до вівтаря...
Я ніжно тебе кохаю...
      От і осінь. Буде в містах дощовий запій. А я, як і багато років тому, ховаю за довгими рукавами незаціловані свої зап'ястки. Пишу тобі листа без ком. Не люблю їх. Вони схожі на зародки птахів. Скоро зима. Грузинською – замтарі. Падатимуть сніжинки за комір, холодними струмками пеститимуть шию.
     По телевізору – одні й ті ж особи. Собчак і Заворотнюк. Моєї зарплати вистачило б їм лише на манікюр і посиденьки в кав'ярні. Як бур'ян-вовчок  прописується на коренях соняшника, так і світські левиці паразитують під Сонцем цієї планети.
      Одна із бабусь моїх померла, прошепотівши перед смертю по складах: За-ра-туш-тра. Кажуть, що в посуху вона напоювала себе слізьми своїми...
      Не забавою здається моя душа. І не забіякою. Вона – крапелька Божого поту, що заблукала поміж планет. Боїться душа забою від ненависті. А ще парканів байдужості цурається. Вона хоче бути  загорнутою не у фольгу, а в чиєсь благання  вічності. Заздрити не вміє. Але готова заповідати головну свою коштовність – кохання. Кожному, хто бачив блиск його лише із «вітрин» очей чужих і між рядків книг про любов, що розведена мінералами вимислу...
       Думки про тебе нагадують безшумну заплаву. Я би йшла за тобою із заплющеними очима. Щоб кожне «завтра», що сплелося,  зберегло у своїй зав'язі багато-багато «за». Втомилася від незліченних «проти», що поховані в «учора». Я давно вже заговорена мовчазним сумом твоїм. Знаю, нічого не буває задарма.
      Я тебе заслужила рідкісним даром не за щось, а просто так кохати. Це у весняному стані здається, що кохання – завдання. Теорема. Гіпотеза. Усі намагаються її розв’язати походом до ЗАГСу. Довести вчинками. Випхати назовні із себе. І лише коли душу заповнює стан осені, забуваєш визначення, як бур'яни, що ростуть за дачею. Завішуєшся шторами від світу та запалюєш свічки...
      Зареклася  я не кохати. Заквашувала мрії. Викинула закладки радості. Але одного разу... З'явився ти. Я тихо заплакала, коли відчула скалку в плоті невідомості... І розпорола латочку  обдертої відчуженості від себе...
      Боюся зробити навіть крок назад... Одна єдина гроза минулого залякала, немов дитину,  моє серце.
Іноді мені здається, що я не цільна, а маленький абзац у життях близьких мені людей...
      Хочу цілувати твої очі... І обвити тебе, немов лоза, сприймати кожну твою тріщинку. Немає гріхів у мене, котрі роздроблюються в  священний Рамазан, немов камені променем лазерним. Не знаю, кому я призначена жінка. Провісників не знайшлося серед моєї суєтності.
     Ти зараз, напевне, малюєш пейзаж. На скляному столику стигне кава, і свіжий зернистий пармезан проситься на скибочку хліба. Сохнутимуть пензлики так само  довго як і моє волосся, що відросло...
     Я зберігаю твої листи, на яких  акуратно виведена позначка Казахстан. У неба нерви занадто міцні. День і ніч нагадує бескопитий караван із хмар. Там зварювання блискавицями. Прожекторне світло від зірок. Дощ, як  холодний душ. І на небі проблеми з гарячою водою...
      Скоро місячне затемнення. Немає в цьому світі покажчиків кохання.
Поклич мене. І я піду за тобою...

                                                           МЕЖІ

     Ти просиш мене не питати про минуле...  Я обіцяю не робити цього, та все ж  запитую. Як тобі пояснити? Що у відповідях твоїх блукаю провулками часу, в якому не було мене... Як заспокійливе ковтаю кожне слово твого виправдання.  Переживаю те, що ти давно уже пережив. Це коріння твоє, і я хочу до нього доторкнутися. Бо ж  мало мені стебел та листочків. Хочу пригріти ще холодні змії цих коренів.
     Навіть у новонародженої дитини є минуле. Найперше минуле ― самотність утробна. У каламутній воді, котра розведена  кров'ю. А ще світло, темрява та голоси...  До зустрічі з коханим людина схожа на немовля в лоні своєї матері-життя. Дихає. Їсть. Повертається на боки. Займає різні положення. Чує світ. Бачить його, хай навіть не прозоро. Але не споглядає Сонця. Місяця. Не сміється. Не плаче. Я давно вже відчуваю себе тою, що народилася. Замість першого крику звучали тихі слова кохання, мовлені напівпошепки. Сміюся та плачу відколи ми стали близькими.
     Злюся на тебе. Тому, що ми так довго проживали-витерплювали один без одного. І не я була твоїм рятівним колом у важкі дні. Для літописної совісті твоєї відчуженим виявилося моє коротке ім’я. Я кохаю тебе! Згораю. Полум’я не змішується із порохом. І це прекрасно ― не зважати на вітер і дощ, палахкотіти від кохання. Порохнява ― це лупа смерті. Вона боїться мене, допоки згораю.
     Минуле відходить. Яким би не було воно поганим чи хорошим, але я продовжую дивитися на шляхи за твоєю спиною. І боюся, що побачу там силуети тих, хто повидряпував рани на твоєму серці. Хочеш? Стану щитом проти стріл, які ще летять із боку дня вчорашнього?
     Тільки ти покажи мені ці межі: де залишилося серед бур'янів просвітчасте й заборонене , котре пронизане болем...
      І де росте ще трава, якою зможе ходити душа моя.
Босоніж...


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Душа - відкрита, але не рана, а квітка.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 29-11-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97296404838562 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …