У місті усе ще гірчить спокутою
і пахне нестерпним вітчаєм.
я знову волосся у вузол заплутую
і рідшаю. на кілька відсотків рідшаю.
я розріджуюсь у тумані, де був-немає,
де ще пахне несказаними словами
і грішним раєм,
де по крихті дівчисько життя збирає
і вмирає, і не наповнюється до краю.
майже-зима, а в очах безмежність,
не по-дитячому сильні вилиці,
мікропечаль в її мікровсесвіті
і хтось хилиться
до її модно вистриженої потилиці.
чесно-чесно, вона окрилиться
і насправді комусь дістанеться,
тільки в серці ще досі колиться,
там, мов голки, мов гострі палиці.
її пальці стрічають зиму,
а над містом гірчить і мжичить,
певно, відчай життя не стримає,
і розріджуючись, можна жити.
