Боюся говорити про долю..
може, зі страху перед неочікуваними її віражами..
а, може, просто тому, що як маю навчено ще з дитинства:
це велике загадкове табу - себто: все в руках Божих..
хоча.. хоча дуже часто про неї думаю..
і навіть бачу її у снах..
а справді - боюся цієї предикції.. дикції.. твердої дикції невідворотності..
а як же хочеться хоча б на мить упиватися ілюзорією,
калейдоскопічною ілюзіоністською уявою,
що лише ти - ти - і ще раз ти (і ніхто більше!)
тримаєш-тчеш шовкову доріжку свого життя,
і що цe ніжне, тонесеньке, зате таке еластично-міцне волокно -
також справа твоєї сили волі -
оця павутинка долі,
з якої виплітаєш складне мереживо лабіринтів влаcного життя -
і ти - яко велика павýчиця - щось на кшталт "чорної вдови"
упиваєшся своєю всемогутністю, своєю силою і заодно безпомічністю..
бо ти - наче краплина роси,
наче загублена планетка у павутині Всесвіту -
гупаєшся то вниз, то вгору..
