Вдивлятися у річку де час змішується з водою
і згадувати, що і час - теж ріка,
знати, що всі ми губимося немов річки
і що і обличчя випадкових перехожих пропливають як вода.
Відчувати, що безсоння - це просто ще один сон
якому сниться, що не спить він, а смерть,
що наше тіло врешті-решт приборкає - це лиш та смерть,
що кожну ніч приходить і що зветься сном.
І день, і рік лиш бачити як знаки
днів і років, що хтось прожив,
і кривду всіх років своїх обернути
у музику, у гомін чи у образ,
у смерті бачити лиш сон, і золота печаль
у смерті сонця, ось де простота
і безсмертна поезія.
Мистецтво
повертатиметься вічно, як вранішня зоря й зоря вечірня.
Буває що у присмерку обличчя
нас спогляда із дзеркала глибин;
так і мистецтво має бути нам люстром
являючи нам справжню нашу душу.
Подейкують що Улліс сам, втомившись від чудес,
від щастя плакав у далині розгледівши Ітаку
таку просту і свіжу.
Так і мистецтво ця Ітака -
у вічній простоті, а не в дивах.
Воно - ріка, що без кінця і краю
у віддзеркаленні своїм тече неспішно
мінливий Геракліт, в одну мить він - це він
і ось уже хтось інший, як нескінченна річка.
