Узимку спальні ці квартали,
Засніжені, та ледь підталі
Біля доріг, біля метро,
Де крізь сніжинки вікна дальні –
Спокійні та патріархальні
Завмерли у глухому ретро,
Як нашим предкам занесенні
В підтерті вічністю ходи,
В заметах сяяв тихий дім їх,
Який згубився назавжди.
Узимку спальні ці квартали,
В язичницькому ритуалі
Танок продовжують кружить.
І їх дитяче ігрищ капище
До залітних бомжів сунуть лапищі
В даремних пошуках душі.
Так жителю з Нью-Йорка сниться,
Як страх завії стережуть.
Мигають індіанські лиця,
Що крізь пургу на хмари ждуть.
• СПАЛЬНЫЕ КВАРТАЛЫ
Зимою спальные кварталы,
Заснеженные, чуть подталые
Возле дорог, возле метро,
Где сквозь снежники окна дальние -
Уютные, патриархальные
Глядят умильно и старо,
Как нашим предкам, занесенным
В скрежещущие города,
Сиял в сугробах тихий дом их,
Который брошен навсегда.
Зимою спальные кварталы
Языческие ритуалы
Всегда готовы совершить.
И детские площадки-капища
К залетным бомжам тянут лапища
В напрасных поисках души.
Так жителю Нью-Йорка мнится,
Когда метель наводит страх,
Что сквозь пургу мелькают лица
Индейцев, ждущих в облаках.
ПИСЬМЕННИКИ
Ми – плем’я дикунське, живемо життям кочовим,
Наш геній безславно втішається поміж світами,
Країні не треба ні правда від нас, ні словесних кривих
І тілько народ як й раніше хворітиме нами.
І хтось намагається, ніби рибалка під льодом
Побачити хутко зникаючу визрілу спину
Річкового монстра, дізнатися, як у народі
Заплетена сітка словесна, що можна накинуть
На паству, хоча вона десь подалася,
В світи розбрелася, так наче скінчився спектакль.
Не ми захотіли під спудом затримати ясу,
Та нам віддуватись за світ хаотичний. Ось так!
ПИСАТЕЛИ
Мы - дикие люди, живущие жизнью цыган,
Наш гений бесславно резвится себе на просторе,
Стране не нужны наша правда и льстивый дурман,
И только народ нам по-прежнему втайне покорен.
И кто-то пытается, словно рыбак, подо льдом
Завидевший быстро мелькнувшую жирную спину
Речного чудовища, выведать, как мы плетем
Словесные сети, которые можно накинуть
На паству, хотя ее в мире давно уже нет,
Она разбрелась, точно публика после спектакля.
Не мы захотели под спудом держать этот свет,
Но нам за него отвечать на том свете, не так ли?
КИЇВ
І чому так багато нежданих пророків?
І чому так багато раптових піїтів?
В цій місцевости все розквітає до строку
І плететься прозорим вінком первоцвітів.
У примхливости долі, квапливо та сліпо
Восени у жахливих скафандрах зелених
Тут каштани, мов яблука, падають з неба,
Перетворять людей у небажані гени.
І впадуть перехожі, так, ніби каштани,
Нерухомо лежать в перемішку з листвою.
Я на серці не вперше зализую рани
В збайдужілий асфальт луплячись головою.
Геніальність! Навіщо раптово назріла,
Завітала до мене? На хвильку, не більше,
Як вагітність незріла лиш душу стомила!
Обізлилась, під каштани не йтиму, вирішую.
КИЕВ
Почему здесь так много случайных пророков?
Почему здесь так много внезапных поэтов?
В этой местности все расцветает до сроков
И вплетается в бледный венок пустоцветов.
По капризу судьбы, торопливо и слепо,
Ранней осенью в жутких скафандрах зеленых
Здесь каштаны, как яблоки, падают с неба,
Превращая прохожих в ненужных ньютонов.
И прохожие падают, словно каштаны,
И лежат неподвижно, смешавшись с листвою.
Я не раз получала сердечные раны,
Об асфальт равнодушный стуча головою.
Гениальность! Зачем ты, внезапная сила,
Посетила меня? За минуту, не дольше,
Как беременность, душу мою утомила!
Обозлясь, не хожу под каштанами больше.
* * *
Серце болить – нехай.
Серце весь час в круговерті.
Це ж бо дорога в рай,
Це ж бо ворота до смерті.
Тільки прекрасних дам
Милує серця біль.
Там у них вічний шрам,
А може й загублена ціль.
* * *
Сердце болит - пускай.
Сердце должно болеть.
Это дорога в рай,
Это ворота в смерть.
Только прекрасных дам
Милует сердца боль.
Там у них старый шрам,
А иногда - мозоль...
