Стіни не вміють думками старіти і мріяти,
в стінах по жилах стікають мусони-вітри.
Душу кульгаво ховаючи в пазуху в дірках, ти
йдеш, загрузаючи в тіло земної кори.
Земле, сховай нас під крилами ввік постарілими.
Дай наридатись, навіритись Богу на сміх.
Хай наші сльози посипляться білими вишнями,
хай не бур*ян – оксамити торкаються ніг.
Мить так прекрасна, що мчиться і не озирається.
Ми такі грішні, що нам спересердя болить.
Око від світла уже ні на мить не загоїться,
зірку вмираючу нам не зловить, не спинить.
Шляхом алхіміка йди, та не сни пірамідами,
знай, що в міжгір*ях річок є розстелений брід,
так, як у бардів між гострими струнами срібними
гордо палає назавше окрилений світ.
