шепочуть сутінки. тремтить
непевний промінь каламутний
(здається, світла); вир безлюдний
здіймає куряву. сичить.
вустами з келиху небес
з зірками змішаний неспокій -
то як ті марення глибокі
на смак, на присмак? кволий пес
думок залізних їсть хвоста,
слабкими іклами ламає -
горлянку шерстю забиває -
собі хребта...
і струменять гіркі зірки
хиткими снами. палять вії.
то – стиглі трави у рядки,
то до птахів муркочуть змії.
із течії на мілину
стежками, здертими з долоні.
віінок, сповитий з полину
стискає волю біля скроні...
мовчать розколоті стовпи,
мара босоніж тінню в*ється
та в коси запліта вітри.
Безодня мружиться...
сміється...
