|
|
| Авторів: |
2685
|
| Творів: |
51000
|
| Рецензій: |
95739
|
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 25688, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.149.27.202') Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed
|
Художні твори
Поезія
Цикл поезій
|
|
|
| © Yephrem Patsyukevitch, 09-10-2010
|
***
Любов стебло повила по мені,
розкрила запахущі білі квіти;
справдилась так, що ніде правди діти.
Спинились ночі, зупинились дні.
Світ виповнився. Друзів бастіон
круг мене став тісним і теплим колом.
Мої пасьянси склалися у долю.
Мені скорились води і вогонь,
і на Подільській лінії трамваї.
Безхмарно від Житомира по Вуж.
Ще, може, дощик буде - та чому ж?
Триває пісня, і любов триває.
І непотопно тануть в глибині
сонця, великі, лагідні та мирні...
Чому ж, і правда, дивно так мені,
немов за двері кинутій сокирі?
***
мій вірний друже-аркадаш!
биз ми багато пережили.
дозволь скажу бен-друже милий –
соуз не перерветься наш.
розор і жах по всіх усюдах
але у нас вакіт башка
рука правителя важка
доземно гне нещасні люде й
до праці гонить мов товар
а в нас в умі ґюзель кізляри
газелі й кізки, не доляри
хоча і маємо навар.
мій аркадаше, вірний друже!
не вІзьме нас на абордаж
цей час гнилий, цей час продажний,
бо наше серце – біла ружа
палає сяє та горить.
ми штуки мудрої аскери
ми – міт повернення й печери
в нас танрісальна кожна мить
і щоби ми тюрлю померли
не дочекатись ворогам:
заснем лише, неначе мерлін
межи магічних діаграм
щоби воскреснути йолмезно
могутні радісні кремезні
для віршів і прекрасних дам
***
посеред ночі пробудилось
порторіканськеє кубло
в землі щось ходом заходило
у небі гудом загуло
заворохобила гангрена
і бруклин палом запалав
затанцювала макарену
санта марія дель пілар
а з дому того, що навпроти
ревнув на совість і за страх
дрівнобіжучі давні ноти
Йоган і Себастіян, і Бах
утрьох вони волали дружно
і побороти не могли
гітари й ґонґи харалужні
порторіканської орди
а в третім домі хтіли спати
сашко там чув образу й сказ
і як було не в перший раз
почав недобре замишляти:
поїхать ранком у бей рідж
купити у крамниці “рюґер”
та індіани джонса ніж
аби боялися злодюги
бо з чорним порохом пістоль
без перевірки йде у продаж
бо дуло ж арґумент простой
ногами правди не доходиш
перечіпляючи стільця
вікна він защібку налапав
і гнівно з усього лиця
назовні викинув “шатапа”
і змовкла веремія ця
і він, як увірвалась казка,
у те кубло порторіканське
гранату кинуть обіцяв
***
мені лишилося не много
ми скоро в небо перейдем
сліпі від полум’я земного
глухі од янгольських сурем
кажу я “небо” фіґурально
цей термін пекло обійма
палка де лава і печальна
грішливі душі та пітьма
колись-то був прозорий сонцю
руки рожевий пластівець
і з за ґратчастого віконця
радів душі її отець
красивий і легкий початок
суворий і сумний кінець
іржа проїла білі лати
втомив недокінчимий ґерць
невидний друг нетерпеливо
мантачить сяючу косу
вже небо дощ узяв у ґрати
а я все кубрика трясу
але не шістки випадають
лише полова слів пустих
після таких ото баталій
хоча б один путящий стих
і палить оком ненависно
мій друг, суддя і провідник
то чхне, а то косою блисне
до писаря порожніх книг
стоїть і чухає матню
мій хоронитель волохатий
в яку нечувану бридню
я заселився мов у хату
чимал пожар уже потух
хіба лише залізна діва
іще ворушить млявий дух
піснями про число правдиве
***
мене сьогодні ти, благаю, відпусти.
мені не вільно. шось мені злостивиться.
од слів твоїх, побожних і святих
у мене шкіра репає на вилицях.
дай погулять самопаски по вулицях,
де суне лавою веселою народ.
я не втечу від золотого вулика
не бійся, я не скам’янію, наче лот
ова жона кристалом натрійхлористим,
бо твій гачок у мене в язику.
ти знаєш, на мені нема знаку.
однак, я твій, в усім своїм убожестві.
ще раз. один. я кроввю задурманений.
дай благоденственно сьогодні помовчать,
життя упитись недолугими обманами.
дай відпочити від твоїх заклять
лунає де торохкотлива музика
де сіру хмару чеше хмарочос.
і я прийду й скажу: кохання не вдалось
і буду знов устами заскорузлими
цегельні вірші класти і прості
у недорікій і смертельній щирості.
я буду знов. дай злості розпошириться.
мене сьогодні ти, благаю, відпусти.
***
у неї рвалось і боліло
і в тілі гинула душа
ламаючи прозорі крила
а я не мав її крижа
за мідну ламану копійку.
пірнув у вечір, мов у став
сусіда на гітарі дринькав
у небі янгол кружеляв
її палило та ломило
з коріння до самих верхів
а я своє важке бурмило
у телевізора встромив
в його печері непросторій
гула остання новина
і плетення чужих історій
мене занурило до дна
скляної призми. а у небі –
у небі – колесо пливло й
непрогнозований перебіг
складав життя похмуре тло
на самоті вона сиділа
і серце билося у ній
співало і словами нило
схиляючися до війни
і свого пана господаря
бридкий кривила мстиво вид:
він мав на голові дві тварі
немилосерден і несит
і надворі тогді смеркало
як я до неї підійшов
зустрівши слово неласкаве
і від образи похолов
і чорнобілого екрану
світився каламутний став
мені було вставати рано
та я сидів і не лягав
та несподіваній образі
до ранку ради я не дав
і, втомлено, за котрим разом,
жони чужої возжадав
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
