***
Дитина
часто боїться без причини.
Кожна людина колись була дитиною та
носить із собою в портмоне
спогади та звички тих
страшних часів.
Я також людина.
От тільки гаманця я не маю.
Точніше, він у мене є,
але порожній,
окрім
документів, але документи
я з собою не ношу.
Ще загублю.
Я такий забудько.
Мене, пригадую,
найбільше лякало таке:
Якщо раптом осліпну?
Цілковито й несподівано втрачу зір.
Це страшніше чужого собаки, що
гарчить на тебе і, мабуть,
хоче закусати до смерти.
Так само страшно,
як загубити маму в універмазі
і ніколи вже не відшукати.
Або
картинка у книжці, де
безумний герр Шульце сидить у герметичній
кімнаті, заморожений вибухом власної
вуглекислої бомби -
якщо вікно не витримає, лусне і
все на землі загине?
Або якщо
мене і справді віддадуть у дитбудинок
за непослух (але з цим я вже розі-
брався: я втечу і зберу армію
дітей та злочинців, яких
звільню з таборів).
Але - якщо?
Кожен з нас
дорослішає, не забуваючи
дурничок і марних жахів, але перемагає,
знаходить корисне застосування,
викидає на мотлох
дитину.
Про мене
не можна сказати,
що то неправда, що я не є не такий, як усі.
Я не боюся, звісно, наглої сліпоти.
Але який жаль,
що я не бачу зірок навіть
у свої сильні окуляри.
І чому, до того ж,
і головне - коли, КОЛИ мене занесло
до міста,
де ліхтарі не гаснуть і вдень,
вичервонюючи небо?
***
Без туги
немає напруги.
Я ладен повіситися,
коли топлю очі в нічному небі.
Але без його зяючої ями
я напевно
перегриз би собі жили на руках.
Земля тепла,
слова ж її холодні.
Я не зважаю на них, останніх,
можливо лише за прикладом
Сідхарти -
та й не всякого, а лише
того, що є сином Гессе,
та не будь якого,
а старенького “Райнхарта”,
позиченого професором
англійської.
Людина,
як електрон,
є істотою негативною.
Коли западає вечір,
вовчі зграї з жахом мовчки
забиваються в кутки своїх нір.
Бо ж люди виють на зорі -
селищами летить перегук,
дрижать залізні міста,
що кислота сліз роз’їдає підвалини.
Горять книги й
пророки,
гримить зорепад,
а вони все не вгавають,
порожні,
відчайдушні динозаври.
***
Торкаюся дзеркала - і відсмикую вжалену руку.
Чужий я йому, і моєї чужости воно на дух
не терпить.
Мої татуйовані пальці люстрові -
як вечір після трудодня,
повний смертної огиди
вбитих сил.
Я смокчу посічені пучки, підношу
їх до очей, як вокзальний бомж
тягне важезні валізи
прибулих з-за кордону, -
і лячно мені:
Мов ніколи досі ще не знав я страху.
Ніби й не жив, щоденно
встромляючи руки по лікті
до вулика Прекрасної Косарки.
Ніби вона й насправді, йдучи за модою часів,
перевдяглася у тіло металевої траворізки з мотором
(хто ж усе може, як не вона?).
І короткозорі друзі мої...
стидаються своїх валіз, кажучи:
“То не мої чамадани, нє, нє, не мої” -
скидаючи провину вниз,
короблячи язиком,
щоб удати правдою
брехню.
Яка ж гірка тоді
пам’ять бордового
несолодкого гірського меду!
Навіщо ж тоді
розпинав був я себе за нього
на осиці
та зривав блудливе око
з гілки нерва...
Написи на парасолі
Ось іде людина з усіма кнопками всередину
Ось іде людина з усіма кнопками назовні
Її добачають у натовпі
перепиняють і починають
натискати на пробу
людина смикається плаче
сміється брутально батькуючи нападників
вони лічать її кнопки числом сім
знаходять восьму на потилиці
жмуть її радо добачають дев'яту
на маківці тиснуть і на неї
Людина з усіма кнопками всередину
проминає гурт
що зібрався на хіднику
пильно спостерігаючи за екзекуцією
здригається, поправляє краватку
смикає плечем і спішить одійти подалі
її помічають наздоганяють
дошукуються кнопки та
не знайшовши
беруться турсати, повертати довкола
роздивлятись
кнопок не видно -
тільки бугриста поверхня тіла
чухають у потилиці й
починають бити
б'ють різноманітно й по-всякому
щоб дістати до кнопки
Людина кричить од болю
падає піднімається повзе та
знову падає починаючи зрештою
натискати сама
кнопки зсередини щоб ті
подумали що знайшли
й відчепилися
Десь далеко з'являється на хіднику
людина з кнопкою на крильцях
кнопка летить над її головою
на якій волосся наїжачене
мов од незбутного жаху
всі поряд бачать летючу кнопку й
починають стрибати щоб
дістати її та натиснути, ба
зависоко
вона летить, висолопивши
язичок і дражниться
всі втрачають останню витримку
людина з кнопкою на крильцях
незворушно чимчикує далі
звично не помічаючи веремії довкола
сачків на метелика, рогаток і палиць
що хвилею виростають коло неї
неначе рухома діброва села Бірнам
Нічого не виходить
вони беруться за
грудки й каміння вивертають
бруківку, розбирають стіни будівель
і рвуть асфальт
кнопку нарешті збито й натиснуто
але під камінною зливою -
її людина мимоволі й тихо загинула
тож прилад
втрачає всякий сенс
його викидають і
Біжать за людиною тисячі кнопок,
всадженою різнобарвними пуп'янками
так густо, що її під ними не видно
натовп росте й піниться
бо кожному пальцю тут є робота
всі тиснуть і тиснуть
людина кричить ізсередини пульта
але ґудзики такі густі
що не чутно
Юрмище прорізає тісний гурт,
обплетений колючим дротом
перед ним розступаються
проходить штепсель
у жалобі за тарапунькою
на тротуарі з'являється людина, що
повільно божеволіє на ходу
вона досягає рогу
втрачає останній глузд
волає на бога тупоче
свистить і кашляє
з-за рогу виїжджає собача будка
з санітарами
божевільного ловлять
і везуть куди треба
На башті електронні куранти
грають державний гімн
починають бити пів на шосту
і не можуть зупинитися
їх зупиняють
у небі гримить
і настає безкоштовна злива
всі ховаються хто куди, лишаючи
на хіднику одкручені гудзики
сахаються невтомно цікавих
експериментаторів
що сиплють іскрами під дощем
А над усім необорно й потужно
стогне та реве широка річка Дніпро
