У люту ніч, коли лихе на спомині,
І хуга завиває десь у комині,
У двері постук: три і знову три.
Іди, – кажу собі, – та шмарклі втри.
Чого тремтиш? То може просто кішка.
Брехня. Я знаю це. Та легше трішки.
Іду. Що крок, то рік, іще – десятиліття,
І вишня об вікно ламає віття.
Вікно бринить.
А кров? Чи цибенить?
Моя мов лід, як вишня на морозі,
Бо відаю, хто на порозі.
І відчиняю.
Так собі: сіренька,
І невисока і немолоденька.
Зайшла, ну буцім, просто прикурити.
Це так себе силкуюсь обдурити
І знаю, що не вийде в мене, ні!
Але ж кортить сховатися в брехні!
І удаю, що не пізнав:
– Ти хто? Мов кашель:
– Смерть!
І ноги наче з вати…
Лишилось тільки зіронізувати:
– А де ж коса? – питаю.
І вже хилюсь, корюся, упокорююсь…
Вона те бачить і мені:
– І так упораюсь!
