Хочеш, я стану холодним, як арктична крига?
Хочеш, я буду нецікавим, ніби вже прочитана книга?
Хочеш моїх скупих сліз чи безмірного сміху?
Хочеш, щоби я любив тебе чи приймав за втіху?
Так, я – людина, не замріяний метелик!
Я не слухаю тупо радіо і не дивлюся тупо телик.
Бо набагато краще бачити людей і зорі:
Лиш один погляд, один блиск їх вже про щось говорить.
До Бога спершу йдуть п’яниці та повії.
Я є не з перших, ти не з других. Мрії
Були розбиті вже давно, як пуста чаша.
Та я люблю тебе, святе кохання наше.
Шевченко, Жадан, Положинський, Середа:
Завдячую не тільки їм, і це не є біда.
Ти вибач, моя зоре, вибач мила,
Що словом препарую, наче скальпелем, рубаю, як сокира.
І буду я писати, доки буду жити,
Триматись слова і землі, тебе любити.
Хоча я є не бог… поет… цього не забуду.
Я був, я єсть, я буду.
