Дав би Бог мені крила,
Полетів би до тебе
Зазирнути у синь твоїх владних очей.
Запитав би у Долі:
«Що мені зараз треба?»
Не каже нічого владарка днів і ночей.
Я не знаю як жити.
Зате ти добре знаєш,
З ким і як будеш жити сорок літ уперед.
За тобою як пса
Я кохання пускаю
І втрачаю себе... Я живий монумент.
Коли ж сонце вилазить
Із промоклого неба,
Чорну ніч проганяє променястим вогнем,
Я в цей час прокидаюсь
Завжди й знову без тебе
Й розумію, так буде кожен день, день-у-день.
Я спілкуюсь зі смертю,
Та вона не зі мною:
Не до душі їй співрозмовник типу мене.
Я розказую їй,
Що ти гарна собою.
Та чомусь мене жорстко відкидаєш тепер.
Пам’ятаю ті дні,
Що ти марила мною.
Я думав про іншу, замикавсь у собі.
І тепер ти від мене,
А я за тобою.
Отаке ось прокляття прилетіло мені.
Так пишу і не знаю,
Що буде наступним.
Усвідомлюю це, відчуваю цей жах.
Я у віршах своїх
Може буду почутим,
Адже вільний у них, наче птах в небесах.
P.S. Спочатку було Слово, у ньому є сила.
Дав би Бог мені крила…
