В третій день повесні прилітають із вирію рими,
На душі щось паскудно від мулу вчорашніх образ.
І сьогодні, коли ми зробились вже зовсім чужими
Пару слів на прощання я хочу сказати до Вас.
Так, любити поета непросто – я все розумію:
Всі ці «вищі матерії», вірші про вічне, пісні,
Але знаєте, Пані, по-іншому просто не вмію
І без цього не можу це те, що живе у мені.
Просто Ви не зуміли мене зрозуміти спочатку –
Ви і гадки не мали про те, що я думав, чим жив,
А мені так хотілось, щоб наше маленьке дівчатко
Посміхалось мені (як же сильно цього я хотів!)
Було схоже на вас… Я б її підкидав би до неба,
Я б читав їй книжки, перед сном колискові б співав…
Але ж Ви розлюбили – Вам більше нічого не треба,
Вас уже не цікавить, все те що я тут написав.
P.S. Тож Ви кажете, Пані, що можна от так розлюбити,
Що мої почуття – це безглуздих дискусій предмет,
Ну а я от не можу, і довго ще буде боліти
Десь у грудях…
На цьому прощаюсь…
Самотній поет…
