Де адронний колайдер вгинається простором часу,
Розганяє думки міріадами вгору і вшир, -
Архімеду потрібно не цятку - підйомник і масу:
Від фантазії слово злітає кудись набакир.
Починалося звідки усе? Як відомо, - аb ovo,
А тоді траекторії біг повернув раптом вбік.
Ця історія давня, відома кожнісіньким словом,
Коли ліплений з глини узрів, що він є чоловік.
Коли яблуко взяв, скуштував, придивився із мрева
(Саме в розпалі був у Раю урожайний сезон)
У саду між дерев походжала спокусниця Єва,
Вибирала плоди і вдихала ранковий озон.
Та сигнальні вогні сповістили про яблук пропажу
І розгніваний Бог вже покинув свій затишний штаб,
За непослух карав не востаннє, мов бестію вражу,
І не дав пояснити, а Єва сказала була б:
Ти створив нас у парі, о Господи, любий мій Боже,
Поєднавши найкраще, що в Тебе у Світі було,
То й ділюся усім, що знайшла чи знаходити можу,
Із Адамом. Не суп, любий Боже, святеє чоло.
Ти створив нас у парі. І кожної тварі по парі.
Та чому самотою ще досі існуєш Ти сам ?
Все розмножиться далі. І буде Божественний нарід
Прославляти Тебе на Землі. І хвала Небесам.
І розгладжено зморшки, що їх назбиралося в лику,
Заспокоївся Бог, бо уздрів перевагу тонку:
Єва плід той дала не комусь, а тому чоловіку,
Що ліпився із глини. І Божу родину таку
Він творитиме сам, поїдаючи яблука з древа,
І, хвала Небесам, з ним навіки спокусниця Єва.
