Ти ревнуєш мене
до моїх думок
і постійно питаєш:
- Про що ти думаєш?
Мої думки мчать,
плутаючи сліди,
як золотий лис-перевертень,
ярами і видолинками
осіннього лісу.
Плетуться
диким виноградом.
по старій альтанці
Миготять чудернацьким
орнаментом на шатах
Клімтових красунь.
Зависають
плямистим тритоном
в озерній воді.
Злітають на сосну
сполоханою сорокою...
Ховаються
заслиненим равликом
у сірій мушлі.
Скачуть по підлозі
розсипаним намистом.
Вистукують
по вузькоколійці
старою дрезиною.
Втікають і повертаються
морською хвилею...
Не ревнуй мене,
коханий, до моїх думок.
Ти не вгамовуєшся:
- Звідки у тебе ця усмішка?
Моя усмішка – це відбиток
втрачених ілюзій
і тінь агонізуючої надії.
Зачинена брама
для блазнів і профанів.
Вона – плід моїх помилок.
Трохи гірка,
трохи іронійна,
та, в цілому, нічого.
З’являється
нечасто і ненадовго,
а тому щира.
Не дивуйся моїй усмішці,
любий.
Ти знову питаєш:
- Що це ти ховаєш
між “Історією філософії” і
“Куховарською книгою”?
Це лист, який
перетворився на вибляклий
осінній листок.
Він давно вже загубив
свій запах і
гостроту кольорів.
Хоч дух давньої пристрасті
ще снується поміж рядків,
та залишився лише
папір.
Візьми його, спали
і, прошу, не питай мене
про цю сльозу,
милий...
