Вчора дівчинці в голову
приходили робітники
в червоних комбінезонах.
Вони не тутешні, приїхали з Коктебелю
лише на один сезон -
щоб зиму їй пережити
без твоєї руки;
тряслися у пляшці плацкартній,
захлиналися у вині -
тільки заради неї.
У всіх однакове прізвище,
незвичне й смішнюче - Істина.
Перевірила паспорти,
як мама з татом учили,
зітхнула: "Наліво вбиральня,
ну а пам'ять, здається, направо",
і простягнула послуживо мапу.
Нащо? У них при собі завше компас,
з орієнтуванням у них все ок і
як у досвідчених туристів,
а не так, як у нас із тобою -
топографічні
кретини,
вічно
власну ненависть
плутаємо з коханням.
Отже, вони в передпокої
ноги ретельно витерли,
як заведено в цій оселі -
об килимок із написом "Гордість".
Витерши, вирушили туди,
де від самого створення світу
в дівчинці розташований ти,
схопили твоє ім'я
за всі голосні літери
і на рахунок чотири-три
гайда назовні його тягти.
Перекрикуючи акорди,
дівчинка каже:
- Нічого не вийде,
у вуста мені не пролізе...
- А всередину як потрапило?
Наступного разу добре подумаєш,
перш ніж таких,
як він,
цілувати.
Це було надто боляче, звісно,
померти можна було від болю,
та ім'я вони все-таки винесли,
як виносять старе піаніно;
коли кличеш когось востаннє
і той, кого кликала, не повернувся,
припиняє битися серце
і здається
цілу хвилину,
що не тримаються купи цеглини
і руйнуються
стіни
кімнати.
Утім, повір мені, землетрусу -
хай там що - не стається
на Східно-
Європейській рівнині.
Навіть під впливом алкоголю.
Зранку вона похмеляється снігом,
згадує, з ким святкувала і що.
Авжеж, авжеж. Хтось дуже рідний -
забула, забула, як звати -
пішов.
