***
Готичний хлопчик дивиться у вічність,
у світлі сірому як риба у воді.
артикулює нам губами вірші,
складені снами, сплетені з видінь.
Йому сказали вже, він знає: світ – не море
і навіть не гнилий занудний став.
Світ – щось мутне і зовсім непрозоре,
Світ – загадка, складна й проста.
А він пливе, як мрійник, – швидко й сліпо,
неначе вперше, наче вчора не було.
Та це акваріум під електричним світлом –
він скоро вдариться з розгону в лоб.
Він знає це і ще багато всього.
Інтриги, гроші, дурість, кар’єризм...
Він йде від всіх до себе й ні до кого,
Та щось нудне нашіптує: «Борись!»
І він вертається і вчиться розмовляти,
ховаючи розгублено від них
колекцію рожевих окуляр в старій шухляді,
розбитих, але вічно молодих.
Його благають, просять, вимагають:
стань нами, ними, всіми, та ж змінись!
Він щось неясне скаже і зітхає,
мандрує поглядом то вверх, то вниз.
Внизу недопалки й відходи міста,
вгорі тренуються стрибати вниз.
Він так їм заздрить, не знаходить місця!
Він навіть стрибне – так як сон наснивсь!
На тлі зими це буде так готично.
Він вже не раз чомусь туди ішов...
Але життя. Гірке... солодке... вічне?
Манить, не відпускає підошов.
