- Дивно.
- А що тут дивного? Я ж просто тебе хочу.
- Дивно, за що ти мене хочеш
- Ти питаєш, чи кажеш?
- Не питаю і не кажу – відчуваю. Тепер я знаю, тепер я точно знаю, що ти хочеш мене просто так.
- Та ну, не просто так.
- Як ні?
- Я хочу тебе аби ти мене взяв.
- Але я більше не можу.
- Можеш.
- Не можу. Ну не можу я взяти більше ніж маю.
- А ти більше й не бери ніж маєш.
- То ж бо й воно, що я маю Тебе.
Повіяло холодом крізь відчинене вікно. Мій вірш несподівано став білим-білим, і пухким, і цукровим і ватним… Розтікся втомою по простирадлу, вимиваючи стежечки, мов доля малює життя на долоні. А потім присів скраєчку, оглянувся і знову заліз під ковдру. Підклав руку під голову, під свою голову, поцілував мої гарячі щоки і став дрімати. А я стала на нього дивитись. Дивлюся, дивлюся… ненамилуюсь. Дивлюся, дивлюся… і так мені хочеться поворухнути його сон своїми пальцями, так хочеться вкрасти дихання з ніздрів, перекотитись через кімнату по ламінованій підлозі, перечепитись об килимок і нарешті не спинитись серед оазису зелені. Тої зелені, яка тріпоче легеньким вихором над нами, між нами, поза нами вимальовуючи на стінці тінь. Одну? Але чому одну? Та, ні, єдину. Так буває. Так завжди буває, коли ми зливаємось воєдине.
- Ти тремтиш
- Ти питаєш, чи кажеш?
- Люблю :)
