У душу, поранену дрюком тупим,
Відрубаним з дерева підлої зради,
Зміїстою стрічкою - тихо, як дим,
Байдужість вповзла, щоб надію ввібрати
І потім віджати моїми слізьми
Майбутнього спокою в серці заради.
Дозволивши їй, я сказала: "Візьми
Бажа́не тобою, якщо ти залізла.
Байдужою буду і я між людьми,
Й себе полюбити - любов не запізна...
Та тільки назад чоловік мій зове.
І каже, що рідкісна в мене харизма,
А серце, як в нього, чутливе, живе"...
Аж вуха болять від «прости» та «алло»
І слів за минуле, з яким він порве,
Від клятв, що нічого ні з ким не було,
Що люди - і нам помилятись властиво...
Я серцем відчула душевне тепло....
Не вірю йому... І надіюсь на диво.
