…уже тиждень я відкладаю важливий телефонний дзвінок.
- Завтра, - кажу я собі,
щодня кажу «завтра», от уже сім «завтра» проминуло –
хоч бери нанизуй на шворку листочки календаря –
якби я його лише мала, отой гадський календар.
- Який хосен відкладати невідкладне, - гніваєшся ти, -
Однаково не мине тебе чаша сія,
Біжи, дівко, біжи, бо життя вислизає з-під твоїх ніг.
Бо час розкидати каміння часом закінчується доволі несподівано…
А я вдаю, що не чую, і дивлюся на дощ.
А каміння вже – гей-гей…
Ти малював колись акварелі по-мокрому?
Найцікавіше в них –
що ніколи до пуття не знаєш, що отримаєш у фіналі.
Як, власне, і в житті, Серце моє, як, власне, і в житті…
…і згадується чомусь найдріб’язковіше:
- намоклі ожини в лісі – як бубнявіли вони на обпатраних кущах,
немовби пипки налюблених грудей, і твої чорні солодкі руки;
- чи метелика, що невідь-звідки взявся у моїй хаті на Різдво;
- чи взагалі дурницю – як листувалася в третьому класі з болгарською дівчинкою,
із міста-побратима Слівена, і вона надсилала мені кольорові листівки;
- чи коли випадком знайшла дитинячий секрет під деревом –
Поралася в садку, аж лопата цьовокнула об щось дзвінко –
А ген там, на глибині півруки –
Кілька облізлих фантиків, жменя намиста, мушлі, і півзотліла
Чорна і біла, біла і чорна світлина –
(ніжки в панчішках, сукня в горошок, потім – немає…)
І напис – отако ззаду, просто навпрошки….
літери важко розібрати…
Не мій почерк…
Ні, таки не мій…
…а знаєш чому спогади, коли щоразу їх собі нагадувати, стають гладенькими?
Бо з них від частого використання стесується все зайве,
Всі оті недолугі сварки-слова-вчинки-докори,
І от вони вже гарні-плескаті-круглесенькі, як кольорові камінчики –
Хочеш – складай з них мозаїку,
Хочеш – збирай у торбинку,
Хочеш – пускай жабки
По гусячій шкірі
Останнього
Осіннього моря…
