Привіт тобі, старенька чавуняко!
Давно не бачились... Захована у кут
дрімаєш тихо в комірчині хати.
Лиш зрідка з кухні долинає звук...
І мріялось туди ще завітати,
На диво-плитку зиркнути... Та тут
дні не летять, а сонно десь пливуть.
Забули всі, а ти ще пам’ятаєш...
Веселий чайник, ох, який пустун!
Свистів красунчик, булькав водограєм.
Так залицявся! Вже нема тих струн...
Шиплячих серенад, що серце краять.
Протік на старість, на смітник загув.
А у спіжарні - туго-чорний сум...
Невдячні ті, хто хутко забуває
смачні дари і годувальниць жар.
Тих господинь ще зрідка пригадаєш -
Проклять катма, лишень одна печаль...
Олії плеса і котлеток зграї
ввижаються, але тефлон прогнав,
тож втратила ти літо-теплий рай...
Ну що ж! Тужити годі, буде свято!
З тобою ми згадаємо усе:
Бабусину науку, аж крилату
матусину ходу... Нехай несе
нас у дитинство. Там завжди завзято
шваргочуть шкварочки: “Пе-че-пе-че”...
Картопля пахне, смажиться яйце.
Царюй на кухні, моя чавуняко!
Хай інші потрапляють у рекламну сіть,
А ми підемо смаколиків шляхом.
Нам внуків годувати, смачно жить.
Їх тішити, та за тепло подяку
почути. І оцю щасливу мить
залишити на згадку, зупинить.
