Ох (закінчення)
За мотивами української народної казки
Минув і другий рік поволі,
і вдруге батько приблукав,
щоб сина визволить з неволі.
Ох знову виліз з-під пенька
в пальті зеленім довгополім,
повів до себе ходока.
– Ти не забув умову нашу?
Пізнаєш сина – забирай!
Я баранів зігнав на пашу,
між ними сина визирай.
– Я згоду дав, тут правда ваша,
болить за сином серце вкрай.
Хоч як добряче не дивився,
та батько сина не пізнав,
додому знічений прибився,
на лобі зайва борозна
у нього впала, так журився,
а мати стала геть сумна.
Немов проїхали волами –
поволі третій рік минув,
зібравшись врешті-решт так само,
до Оха батько знай гайнув,
знайомий шлях швиденько втямив,
відомо – йти не впервину.
Дійшов до річки. Широчезний,
навпроти Мудрівки-села,
тут перевіз мав дід старезний,
хоч в нього довбанка мала,
і, як то кажуть, не помпезна,
зате прудка, немов стріла.
Приплив старий до перевозу,
сивезно-білий, наче лунь,
повільно гріб – веслом ялозив,
міцний посмоктував тютюн,
аж дим клубками йшов із носа,
крутився вгору, наче в’юн.
– Добридень вам, дідуню любий! –
зняв батько з голови бриля.
Дід привітався і беззубо
прошепелявив, що, мовляв,
іти тому не вперше любо
по цій дорозі звіддаля.
Допоки справились з рікою,
про все довідався дідусь,
а під кінець махнув рукою:
– Допомогти тобі берусь,
ця справа буде не важкою,
лиш до причалу доберусь.
Зійшли на берег. До хатини
завів статечно гостя дід,
порився в скрині, там з торбини
дістав зернятко і як слід
все розказав, щоб до дитини
міг батько сам знайти підхід.
– Коли потрапиш ти до Оха,
він скличе зграю голубів,
ти їх даремно не полохай,
оцю зернину з’їж собі,
твій голос зміниться потроху,
ти не лякайся далебі.
А голос стане як в дружини,
до голубів звертайся ти,
і голос материн до сина
повинен швидко досягти,
його і Ох уже не спинить –
до тебе буде син іти.
Подумав батько: – От мудрячий
цей дід у Мудрівці-селі…
Подяку висловив добрячу,
не пожалівши щирих слів.
Чекав вже батька шлях гарячий,
що під обіднім сонцем млів.
Іще за світлої години
дібрався батько до пенька,
сказавши : – Ох! – зірвав стеблину,
лизнув, скривився – ну й гірка,
в цей час торкнулася до спини
зелена Охова рука.
Рука смикнула за сорочку,
крутнувся батько на пеньку.
– Ти знов придибав по синочка?
Хвалю настирливість таку! –
промовив Ох і оторочку
поправив на кобеняку.
І знову батька в підземелля
дідок повів по східцях вниз,
вгорі біліла цвіллю стеля,
а під ногами тріскав хмиз;
трави пучок, немов куделя,
в руках у батька й Оха вис.
Для Сурмія траву тримали;
тремтливі труби, наче струм,
по підземеллю пролунали,
від Сурмія почувся шум,
обох він переправив вдало,
траву при цьому – хрум, та хрум.
Прийшли до двору батько з Охом,
знов мірку проса Ох приніс
і на току за третім льохом
сипнув дві пригорщі навскіс, –
сто голубів з переполохом
ввесь тік продзьобували скрізь.
Тут батько витягнув зернину,
зжував її і проковтнув;
а Ох йому: – Угадуй сина,
сюди він зверху шугонув,
оглядуй зграю голубину…
Та батько важко лиш зітхнув.
Нарешті зважився, поволі
до голубів звернувся так:
– Мої миленькі! Вас доволі,
пізнати ж хочу я однак
свого синочка, щирій долі
я був би вдячний… саме так…
Цей голос тихий за хвилину
пізнав опасистий білан,
бо всі дзьобали без упину,
а він голівоньку підняв:
це голос материн до сина
зборов зчаклунений дурман.
– Оце мій син! Голівка біла, –
тут батько впевнено вказав.
– На цей раз діяв ти уміло,
завдання швидко розв’язав,
я відпущу вас, зрозуміло, –
дідок вже нехотя сказав.
На зграю Ох махнув рукою,
і голуб раптом хлопцем став,
до батька кинувся, щокою
до голови його припав,
своєю постаттю гнучкою
немов від Оха заховав.
І Ох спочатку не перечив,
нагору вивів, відпустив,
і повернувся до малечі…
А сину з батьком – йти та йти…
Тож ноги кинули на плечі –
попрямували до мети.
Не стали в полі ночувати,
дійшли до Мудрівки вночі
і попрохалися у хату
до дідуся на калачі,
котрий приліг уже поспати,
клубком зігнувшись на печі.
Що ж... клямка клацнула у сінях,
в сорочці білій вийшов дід.
– Я вас запрошую уклінно!
Підправив на гасниці гніт,
нагодував їх супом з півня,
про все довідався як слід.
Дістав зі скрині дві торбини,
стрічки червоні розв’язав,
а потім витяг дві зернини
і тихо батькові сказав:
– З’їси ці зерна й за хвилину
твій голос – наче й не щезав.
Так батьків голос повернувся…
До ранку міцно спали всі;
дідусь прокинувся, узувся,
начистив миску карасів…
Знадвору голос враз почувся,
що дід зненацька аж присів.
Стояла бричка біля двору,
а в ній червоний, наче рак,
панок кричав: – До тебе вчора
чи не заходив неборак
з гарненьким сином? Буде горе,
якщо брехні відчую смак!
Це Ох за наймитом погнався
і перекинувся панком,
бо довго думав і вагався,
а потім вирішив тайком:
за хлопцем бричкою подамся
вернути наймита силком.
Не встиг що-небудь дід сказати
через відчинене вікно,
як раптом хлопець вийшов з хати
і зблід неначе полотно,
узнав він Оха, та – тікати,
куди і як – це все одно.
Враз перекинувся в коняку,
а Ох за ним, коняка – вбік,
дугою вигнувши хвостяку,
та із розгону в річку – скік,
став окунцем за коріняку,
що і не видно звіддалік.
Та Оха важко обдурити –
зробився щукою притьма
і до корчахи. Завихрити
лиш воду встигнув хапкома,
там окунець увесь сердитий
колючі пірця підіймав.
Колючих пірець Ох боявся,
зубами клацав звіддалік,
дістати вперто намагався,
та окунець крутнувся вбік,
під берег кинувся, сховався,
і впав обручкою в потік.
Там біля берега дівчина
білизну прала на жорстві,
дочка козацька, мов жоржина,
собою гарна. Тихий спів
від неї над водою линув,
мов дзвоник трепетно дзвенів.
Вона угледіла обручку
між камінцями у воді,
свій стан стрункий зігнула гнучко,
взяла обручку, а тоді
додому кинулася рвучко
по прибережному грудді.
Батькам обручку показала,
на білім пальці взагалі
вона, мов сонце, запалала,
найліпшій варта похвалі…
Обручки кращої не мала
ні жодна дівчина в селі.
В цей час постукав хтось до хати,
зайшов непроханий панок
і зразу розпочав благати,
заторохтів мов сім сорок:
– Свою обручку хочу взяти –
згубив її в непевний строк!
Батьки порадили невдало:
– Віддай обручку без вагань,
у тебе цих цяцьок чимало…
Дочці аж жарко від благань.
Обручка раптом з пальця впала
за горщик, де росла герань.
Упала дзвінко на долівку
і тут же просом стала враз,
панок схопився за голівку,
зробився півнем водночас;
це Ох, звичайно, мучив дівку,
це він обручки домагавсь.
Ковтав швиденько півень просо,
зібрав усе і полетів…
Та, мабуть, він дивився косо,
а чи йому завадив гнів –
одну просину гостроносий
все ж недобачити зумів.
І перекинулась просина
вродливим парубком тоді.
На нього глянула дівчина
і закохалася. В житті
вона не стріла ще хлопчини,
що був до серця молодій.
Та й хлопець зразу закохався,
ще й так, що мову про сватів
завів відразу – не вагався,
батьків умовити зумів;
швиденько хлопець розпрощався,
немов на крилах полетів.
* * *
Весілля тиждень вирувало
і я на нього теж забрів,
якийсь дідок там діткам вдало
серця казками щедро грів,
я їх наслухався чимало
і ось оцю переповів.
