Добротні валізи старіють так само невідворотно
І дещо трагічно, як найкрасивіші у світі жінки:
скоцюрблена шкіра, жилаві мережки по тілу –
прикраси, яких додають роки.
Дитячі кофтинки, перуки, старі ялинкові грАшки,
немов талісмани, як свідки, як пам‘ять вони –
валіза нічого не скаже, лиш зойкне пряжка,
відчувши тепло руки.
І подорож їхня мабуть що прощальна, остання:
два поверхи вгору, пантофель сковзне з ноги.
- Ця старість…
Жінка зітхне печально,
ступивши на хідники.
Підлога холодна. Горище від пилу аж сіре.
Нікого-нікого. У небо пірнуть голуби.
- Як моторошно…
Дай мені, Боже, сили!
Проститися і піти.
