На дно опадають сохлі пелюстки крил
грамами гриму - тьмяним осадом дня.
Щось тріпотливе пурхнуло угорі,
ніжне хижацтво моститься навмання.
Випари кремів, що пом'якшують плоть,
тихо теплом у шпару вдихнула ніч.
Сивий метелику, як би нам тут велось,
якби не ця сукня з вовни чи із брехні,
пропахла сушеним зіллям і ялівцем?
Якби не сукупність витончених плетінь,
я, може, згадав би давнє своє лице,
тарілку борщу і чайника на плиті...
Знаю найкраще цей рефлекторний рух:
тисячний вдалий зАмах, вдалий замАх –
вчила мене сама годувати з рук
білу печаль - голодних дрібних комах,
що населяють мій череп’яний глек.
Брязну увесь, по кісточці, їй до ніг
і, не спинивши лету, промимрю ледь:
«Не прогнівіться: сукню – не уберіг…»
