Холодний вітер виє і реве,
І пута розкуйовджене волосся,
І до кісток проймає молоде
Те тіло, що зневірилось від злості.
І дощ періщить по обличчю їй,
І б’є її без жалю і пощади,
І рве помоклий одяг він на ній,
Знущаючись із легкої принади.
Вона ж стоїть – їй всерівно усе
В її очах - лиш біль і сльози,
Вона вже знає, що вона помре,
І їй кричать про це осінні грози.
Вона вагітна у п’ятнадцять літ,
Її життя вже скінчилось на цьому,
Її коханий помирає – СНІД!
Вона не хоче повертатися додому.
Вона стоїть на краєчку скали,
Вдивляючись в ніщо, в нікуди.
І вголос розмірковує туди,
Де хоче, чи не хоче бути.
“О Боже, смерті хочу я
Спокійної, швидкої і простої,
Бо це - не світ, а це - моя тюрма.
І не життя, а існування моє.
Бо сонце світить зовсім не мені
Від нього я горю і сохну,
І вітер не співа пісні…
О Господи, коли ж я здохну?
Не всилі я просити про життя.
Ти дай моє комусь, другому,
Хай інший чує співи солов’я,
А я не хочу жити в світі цьому.
Що я існую, буде тягарем
Для мами, батька і для світу всього,
О Боже, своїм ліхтарем
Ти вихід покажи з життя пустого.
Повір, мені потрібен він,
Бо я ж лиш йота цього світу,
Якщо ж залишуся у нім,
Почну я заживо вся гнити.
Що я зроблю з дитиною,- скажи?
Вона ж уже, напевне, хвора.
Не буде поруч милої душі -
Ти забереш його, я знаю, скоро.
Моє майбутнє ранене уже,
Так дай мені зовсім його убити.
Воно ж зіпсоване, порожнє і брудне…
Не хочу я на світі цьому жити!
А хочу я лиш спокій в темноті -
Мені життя земне немиле.
І у одвічній тріумфальній тишині
Я полечу… Туди, де хтіла.
Лиш дай мені ти, Боже, знак про те,
Що гріх мені великий цей прощаєш.
І ще тебе прошу я, про одне:
Ти шлях мені вкажи, куди,- ти знаєш.”
І загриміло в небі, заревло,
І обрій блискавка покрила.
Ступила крок - її вже понесло…
Й так мало в світі цім вона прожила.
Періщить дощ, і виє вітер,
І небо хмари сірі затягли
Над тілом мокрим, полотном прикритим,
І крики й плачі болісні ревли.
Вона лежить, вся мокра і побита,
В руці у неї білий папірець –
Це послання від неї всьому світу,
Щоб зрозуміли всі: це - не кінець.
Батьки над тілом доньки нахилились
І почали послання те читать
Й гіркими слізьми очі їх залились
Й не можуть сльози болю удержать.
“О мамо, таточку, простіть,
Простіть мене й ви, мої друзі,
Мене, будь ласка, не судіть
І не ходіть в журбі і тузі.
Хоч сонце й не побачу я,
Хоч вже не б’ється моє серце,
Та знайте: я щасливая,
Я ж все життя хотіла смерті.
Осінні грози прогриміли,
І дали дозвіл мені йти,
І губи мої шепотіли…
Прости мене ти, світ, прости.
Одне я хочу попросити:
Не забувайте ви мене,
Я буду вас і там любити.
Прощай, життя моє пусте…”
