У білих снігах,
У ковзьких провулках,
У холоді ярому, що на деревах,
Іду я і сумом все тіло стримане.
Проходжу кілометри, парки, будинки.
Дивлюсь навкруги, споглядаю обличча,
А серце зажуру свою все ще кличе.
Все риси знайомі шукає в обличчах...
Де ж вони риси серцю найближчі?
Немає для мене на світі білому
Більше відкритих в серце дверей.
Посеред сніжинок, що з неба летять,
Свою я дорогу у світ прокладаю.
Що буде – не знаю, як буде – не знаю,
Де буду – не знаю, що маю – не знаю...
Нічого не знаю.
Себе все шукаю.
Хто б знав, що знайду я надію,
Хто б знав, що побачу себе я частину,
В безмежній, щирій і безвинній,
Посмішці ясній, ігривій,
Малої дитинки,
Що розтопила думок моїх дурні крижинки!
