Простенький чорний одяг...
Але ж я насправді біла...
І біла моя душа,
не гірша від інших.
Коли небо вже повне грози,
але вона ще не народилась в красивих конвульсіях блискавок,
я вже хочу летіти...
Жаль, що я проміняла свої крила на руки.
нащо мені руки?
Я - немов каліка серед інших таких же самих ворон.
Вони здіймаються чорними метеликами вгору і шукають таких же чорних дерев, щоб дивитись на ейфорію грози.
А я стою під проливним дощем з парасолею в руках і мене проймає жах, що спалах насолоди на небосхилі удариться гарячою хвилею у те місце, де я.
Простий людський жах...
А ще ж недавно, всього кілька життів назад я була такою ж як і вони.
Ті ворони...
І навіть тепер деколи..
Коли хтось не в міру наближаєься до мене, я інстинктивно хочу знятись у повітря, подалі від відповідальності відкритого погляду у очі.
Немов ворона, утікаю в небо.
Таке чисте...
Поки я огидною малою плямкою не з*являюсь на його лиці.
ворони і є для того, щоб додати трохи чорноти.
На те вони і чорні.
Нас ніч народила і викинула помирати у день.
А ми, немов безпритульні, назло їй вижили.
Та день нас не прийняв, ми надто чорні.
Та нас прийняло небо.
Боже, верни мені небо!
І знаю - знов прийде час, коли буду мати чорне пір*я.
Мене обізвуть дурною...
Міняти повне емоцій людське життя на життя дурної пташини...
А я хочу неба.
Хіба ж ворона не може мріяти?
І, коли я згадую про свої мрії, я така схожа на ворону...
Маленька, насторожена, непримітна пташка...
Але ви мене звісно не розумієте.
Треба знайти такого ж ворона...
