Сім знаків загорілись миттю.
З’явився демон Астарот.
Вона шептала заклинання,
Щоби з’явився й Бельзюбот.
Ножем тендітну свою руку
Розрізала й пустила кров!..
Все говорила: «Проклинаю.
Нехай помре навік любов.
Як я могла його любити?!
А я любила всім єством…
У нього серце наче камінь.
Черстве, безжальне з чорним злом.
Так, він безсильний, він бездухий…
Він як усі, – простий, слабкий.
У корні думає що мудрий
І в цьому звісно він смішний.
Щодо її. Ми зовсім рівні.
Її духовність і моя?
Але була одна різниця –
Кохала так його лиш я.
І він в душі це розуміє –
Десь в підсвідомості своїй.
Але в ілюзії потрібно
Надати перевагу їй?
Чому? Навіщо? Для любові?
Не для кохання – це брехня!!!
А для престижу, щоб ці люди
Сказали: «В Курта є вона».
Своє кохання проклинаю.
Нехай вовік воно помре!!!!!!»
І Астарот промовив грізно:
«Я виконаю миттю це».
Ворота пекла відчинились.
Князь темряви тоді прийшов.
Її душа навік померла!..
А Курт її так й не знайшов…
Він не розгледів її душу.
Її любов як цілий світ.
Таке життя, така реальність.
Опав назавжди з вишні цвіт…
