бурштиновий кажан приходить непомітно
чіпляється чорними кігтиками за шовкові штані
повзе по тілу наче вавилонською вежею –
передпокоєм божої спальні
розхристана самота в білій сукні
руки вигинає назад
залишає синці
жадає пирога з гарбуза та суниць
відправляє на кухню на пошуки борошна
пильно слідкує за тим
щоб не було жодних відхилень
у рухах й думках
кажан долає третій поверх
вдивляється у гору
проте вершина огорнута туманом
його очам не говорить про те
що має завершення
“Ще трішки” – шепочу самоті
а та мовчить не відриваючи очей
від тіста що доходить у духовці
і ніби то вже зовсім не зважає
на т, що я ніяковію...
“Та що ж це” – проминає в голові
“Не вже про мене вже забули?”
та не наважуюсь поворухнутися
кажан утомлено розсівся на кофтині
переводить подих –
дістався вже грудей
опускаючи обличчя раптово помічаю
його пухнасто-шкіряну присутність
зіниці ширшають лише на мить
і знову повертаються до звичних берегів
рука зудить зірвати його з себе
та кожен рух спроможний видати мене
й змусить самоту шукати чергової втіхи
в моїй покірності
