Дав тобі, народе, слово – рану днів перев’яжу,
У ярмі злиденних років ти живіший всіх живих?
А як я не зможу жити за народ, не затужу,
Хай у серці не вирує кров прапрадідів моїх.
Дав тобі, народе, слово – темінь краю освічу,
Як можливо, рідні рідних та й не бачать стільки літ?
Якщо я, душею зрячий, не скривлюся, промовчу,
Хай наповниться по вінця море крові, як не сліз.
Дав собі, народе, слово – я помру за тебе, знай,
Втру твої правічні сльози, бо мені твоє щемить.
Хоч би як би жив і скільки, хоч би й ханом в рідний край,
Все одно життя накриє днів моїх смертельна мить.
