Різні люди, тіла сусідні
і слова не доходять цілі. –
ми ж хотіли суцільно вкрити
мармеладом серця свої…
знову сонце встає, і завтра
встане сонце і вийде. Знову.
Я не вірю в нову промову
про своє безкошмарне майбутнє,
про льодяники і цукерки,
і про ніжну любов
сніжну на віях твоїх.
Я не вірю. Я вию,
ніби вирвані жили
повернулись «потроєним щастям» -
виплести кокон собі чи ні? –
викувати зі сталі?! –
вирізати з ялини?!
Я не загину! Чуєш? – я виживу.
Просто на зло годинникам
і свічкам.
Хай догорає фітиль,
хай стрілку сіпає тяжко,
послухай, піде надія –
прийде розтяжка,
прийде розуміння банальне про ідеальне,
про світ чужоземців, в якім ми
спотворені тіні покривлених душ –
різні люди, тіла сусідні.
Ми сліпці, ми незрячі…
Пробач мені…
Просто пробач мені.
Два чужаки на дорозі життя.
У різні боки націлені стріли,
Ті, що не вміли знайти
те, що згубили.
Просто окремі люди,
Холодні як зброя.
Ні! Не єдина душа! – їх двоє!…
