Чи йти до Тебе тихо і смиренно, і десь під спід
сховати марень вишивку картату,
дитячих мрій вабливу глушину.
Як ті старі монахи, віри гідні,
за хвірткою лишити власну волю
і пожеґнати мерехткий облудний світ.
Вітатися, обідати, радіти,
хвалити будні і коритись долі,
втішатися в покорі безгомінній
і знати все ж, що це напівнічого не є ніщо.
Чи пошукати хащ, де навіть досі ясніють дні
в очах оленя сторожкого в гущавині.
Любити крон ряхтливі амфілади,
плекати перли в серці і складати
у потаємну скриньку з кипарису,
як ті шляхетні гностики старі.
Іти в шорстких руїн прадавню тишу,
пройти глибин зелені океани
і розчинитись у воді і вітрі
або… пристати в гавані малі,
де грають вітражі, немов корали,
і п’яні кришталеві кораблі.
Іти наосліп, і шукати суті, і знайти
оте, що світиться, як суть,
і не забути, що це – не Ти.
