коли сходили води, кохана, хтось гупав ногами об стінку -
чи сусід знак давав, що мовляв - все в порядку, заходь…
вже сімнадцять минуло з тих пір, і я став сумніватися, жінко,
чи не пиво з сусідом настало причиною вод…
я тоді й не второпав - чому він так часто мене звав до себе,
і чому після пари пляшок я мов юний хмелів:
думав - Львівське старе – добре пиво, здавалось, що й ліпше не треба,
і закуска завжди із свіженьких була карасів…:)
мав він снасті «ого», а блешня виглядала як тільки з крамниці -
золотилась перстенем на мужній кошлатій руці,
скільки риби в його підсачок попадало – нема рахівниці,
та й «Наїрі»-комп’ютер в дірках би втонув як в ріці.
думав я, що то класний рибалка і добрий сусіда у мене,
він і софу розстелить, коли я сидіти не міг…
та чомусь голова переповнена солодом мліла скажено,
що думки про кохання тікали як в березні сніг…
ті солодкі думки приходили в хвилини як стук забувався,
але ти неприступними мурами бралася враз…
сильний сумнів крадеться у серце – синок, як рибалка Михасьо,
любить пиво, сусідок… і рибу, що зветься карась...
