

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19313

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Психоделія з вкрапленням містики

"Дерево"

© Fizzler, 26-05-2008
Де я? Хто я? — кричу. Але не чую власного голосу, хоча твердо знаю — кричу! І це мене зовсім не лякає. А може я сплю? Ні. Все занадто реальне. Ні, все занадто нереальне… Ні… Навкруги чорна пустота. Під ногами відчувається тверда опора. Я йду. Не знаю куди і навіщо. Просто йду… Я витягнув вперед руку. Я бачу її. Чорнота розсіюється. Я біжу і зовсім не втомлююсь, не задихаюсь, бо не дихаю, бо це не повітря. Пустота наповнюється відтінками одного кольору — чорного. Передо мною виринають обриси предметів. Вони неймовірних форм. Мій мозок не може визначити їх суть. Я спинився. Обриси зникають у чорній густій безмежності. Йдуть туди звідки прийшли. Предмети зникли, мене оповила чорнота. Я стою. З’явилось відчуття руху. Простір рухається навколо центру. Я — центр. Все спинилось. Я заплющив очі, принаймні думаю, що зробив це. Нічого не змінюється. Я не впевнений у тому, що відкрив повіки. Мабуть, так. Страху немає і ця обставина мене лякає. Я присів. Простір і час — нероздільні, одна матерія. Я відмінний від неї. Я знаю це. Я підстрибнув. Нічого не відбулось. Під ногами постійно відчувається опора, здається, що я прикріплений до неї і не можу позбутися її. З темноти виринули обриси дерева. Воно без кольору, без листя, Дерево… А може це зовсім і не дерево. Воно неживе, якесь штучне та несправжнє. Думаю, дерево не має вимірів, таке плоске, замість гілок трикутники різних пропорцій, і замість стовбура теж один великий трикутник. Для мене це дерево. З гілки-трикутника звисає мотузка. Шнурок видається трьохвимірним, хоча без кольору. Тут взагалі ніде немає кольору — лише відтінки… На мотузці висить чоловік. Його голова схилилась. Він як лялька-маріонетка. Певно спить. Силует людини мені відомий, але я не можу згадати хто це. Здається, що знаю його давно. Цілу вічність. Відчуття часу немає. Я не можу розгледіти обличчя висячого. А підійти ближче не хочу, або не можу. Я ще не визначив. — Ти спиш? — спитав я. І не почув ні відповіді, ні, власне, самого питання. Хоча я задав питання. А може він мертвий? — А може ти мертвий? — піднявши голову спитав чоловік. Я не чув його слів. Я їх відчував. І навіть не дивувався цьому. Я глянув на людину — жодних емоцій на його обличчі. — То я мертвий? — здивовано спитав я. — Тобі видніше — відповів він, і навіть не поворухнув губами. Як в нього так виходить? — Так само як у тебе. Я глянув на одяг висячого. Проте не міг визначити у що він вбраний. Чоловік не рухався, тільки його голова поміняла положення. Він знов її опустив. — А чому ти висиш? — спитав я. — А чому ти стоїш? — підняв голову та глянув на мене чоловік. Я навіть не спитав, як його звати, бо знав. Просто зараз забув, але я обов’язково згадаю. Я застиг у чеканні. Здавалось, що я на картині, яку намальовано білим олівцем на чорному папері. — Не знаю… — повідомив я висячого. — І я не знаю… — Злазь до мене. — запропонував я йому. — Не хочу. Вилазь ти до мене. Я вагався. А потім вирішив полишити дерево та піти кудись далі. Туди, в темноту. Але не міг поворухнутись. Застиг у чеканні… Все таки я не міг піти… — Давно висиш? — запитав я. — Давно… А ти давно стоїш? — Не знаю… Певно, ні. Я тільки прийшов. — Звідки? — повернув до мене голову висячий. Я побачив його очі. Вони були скляні та прозорі. Точно, як у ляльки. — Не знаю… Хотів у тебе спитати. Матерія навколо так згустилась, що починала давити мене своєї пустотою. Я підняв руку, потім ногу. Підстрибнув. Опора все одно відчувається. — Ти теж прикріплений? — запитав я чоловіка. — Так… Але не так як ти. Та ти й сам бачиш… Певно він мав на увазі, що висить і прикріплений до мотузки. Бо тільки це я і бачив. Для чого він висить? — Мені було важко стояти… Сподівався, що висіти буде легше. — І що стало легше? — Не знаю… Висіти і стояти — одне й те саме. Просто по-різному. Суть та сама. Ну, ти зрозумів. Я взагалі нічого не розумів, бо розумів все надзвичайно ясно. Стояти ставало важко. Матерія втягувала мене в себе. Я зливався з нею. Хоча, колись усвідомлював що я та вона — різні. Зараз ця грань стиралась. Стояти ставало легко. — В мене є до тебе питання. Можна їх тобі задати? — У мене немає відповідей. — повернув до мене голову висячий. — Хоча є порада… — То порадь мені… — Дарма ти зупинявся біля мене. — Я не зупинявся. Я йшов. Мене спинили. — виправдовувався я. Я переставав відчувати себе і став відчувати себе наново. Якось по-іншому, якось не так, як колись. Колись давно, колись зовсім недавно. Я витягнув вперед руку. Її не було. Я глянув вниз. Мене не було. І тепер я став. Просто, по-іншому, не так як тоді. Стояти ставало легше. 27 листопада 2007 р. Новий Розділ
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.129550933838 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

"Дерево"

Тепер я знаю, чому сучасна молодь каже "ми висіли"