

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	723
Творів:	10888
Рецензій:	16579

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фентезі

Камінь тамплієрів (пригоди Остапа і Дарини). 3 ч.

© Андрій Бачинський, 15-05-2008
Олеський замок гордо височів на пагорбі, здалека демонструючи свою велич. Вершники попрощалися з дітьми і, залишивши їх самих, поскакали далі – в них була своя місія, тому затримуватися далі вони не могли. Потроху вечоріло. Діти полягали в приліску під деревом - їм треба було скласти план наступних дій. Остап по діловому, як військовий розвідник у фільмах про війну, розложив на траві топографічну карту, компас і почав вираховувати місце їх знаходження. - Та-ак, ось Львів, ось Броди, а отут – ми, - поважно промовив і ткнув стержнем олівця в Олесько. – Золочів знаходиться на південь, тобто нам прийдеться йти он тією дорогою. Але судячи по карті там кілометрів з тридцять. Якщо йти по дорозі, то ми можемо долати десь по 4 кілометри за годину. Так, тридцять поділити на чоти-и-ири, - Остап замружився, напружено згадуючи табличку множення. – Ні щось не ділиться – сім замало, а вісім – забагато. - Остапе, не мучся, візьми свій мобільний, в ньому ж є калькулятор. - Дарина, який мобільний? Ти що – теж забуваєш, який зараз рік? Де ти тут бачила хоч одну вежу мобільного зв’язку! Їх просто ще не існує! - А причому тут зв’язок. У нас в Долині теж не завжди зв’язок буває, але, тим не менше, я спокійно собі слухаю на телефоні MP-3 плейєр і граю Тетріс. Остап змушений був визнати, що Дарина права, хоча його дуже зачепило, що сестра виявилася розумнішою в такій чисто хлопчачій справі, як техніка. Він ввімкнув телефон, щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, і почав рахувати. - Так, значить на дорогу до Золочева ми витратимо сім з половиною годин, плюс два рази відпочинемо по одній годині, плюс годину додамо на розпитування, як добратися до руїн монастиря тамплієрів. Ну ще, напевне, години чотири будемо шукати його і камінь. Всього виходить 14 з половиною годин. А до півночі неділі в нас залишається ще більше доби, тобто десь приблизно годин 27-28. Значить в запасі у нас є... Дарина страшно не любила математику, а тому, щоб не чути Остапа і не забивати собі голову тими всіма цифрами і арифметичними діями, вперше за всю подорож, оділа на вуха навушники і ввімкнула МР-3 плейєр. - Дарина! Батарейки сядуть! – закричав на неї Остап. - Ну добре, добре, - поступилася та, знаючи Остапів паталогічний страх за розряджені батарейки. В нього завжди у шухлядах стола, в коробках з книгами, у портфелі і навіть у кишенях всіх штанів валялися різнокаліберні батарейки і акумулятори, які він ніколи не викидав (навіть розряджені), аж поки ті не розпухали від старості і починали текти гидкою липкою рідиною, яка розтікалася, псуючи все, чого торкалася. А найгірше діставалося штанам – плями не відпиралися ніяким порошком. Тоді мама робила ревізію і викидала батарейки, але не проходило і кількох місяців, як знову ними було забито все навколо. Де Остап умудрявся їх назбирати, не міг зрозуміти ніхто... І знову наступила ніч. Здалека замок виглядав таємничим і неприступним, хоча ті часи, коли він був головним бастіоном на шляху зі сходу на захід вже давно пройшли. Але пробратися до нього було все ще досить складно. Пагорб, на якому стояв замок, оточували болота і до воріт вела тільки штучна дорога, яка охоронялася вартою. Отже дітям треба було будь що пролізти через болото, видертися на горб і через мур перебратися на територію парку, з якого вже можна було проникнути всередину. Інакшого шляху не існувало, тому Остап, який взяв на себе ініціативу провідника, виломив з дерева довгу пряму гілляку і, намацуючи перед собою твердий грунт, першим ступив у болото. Місяць вийшов з-за хмар і повис над куполом замку. Раптом, з-за муру ніби виринула карета і безшумно під’їхала якраз до того місця, в якому діти вирішили здійснити перехід. Вони присіли, ховаючись в заростях очерету. Карета зупинилась і з неї вийшла жінка в сніжно білому вбранні. Здавалося, що її лице і руки ще біліші від сукні, а може то тільки місяць так дивно відсвічував її одяг. Жінка наблизилася до води і підняла руки. Діти старались не ворухнутися, але комарі, яких на болоті була незліченна кількість, тут же обсіли їх і почали екзекуцію. Через кілька секунд Дарина ляснула себе по лобі, прибиваючи самого кусючого нападника. Жінка тут же повернула голову і різко спитала: „Хто тут, покажіться?!” Остап з Дариною зрозуміли, що їх викрили і вийшли зі своєї схованки, тим більше, що ще трохи – і не витримали би чергової атаки комах. Вони опустили голови і вже вкотре протягом цієї подорожі почали розказувати історію про те, що їх батьки мандрівні артисти, а вони самі заблудилися. Жінка різким жестом перебила їх і тоном, що не терпить заперечення, промовила: - Говоріть мені правду - мене неможливо обманути. Хто ви? - А ви що, теж чаклунка? – З цікавістю запитав Остап. За останні тижні вони з Дариною вже перебачили різних чаклунів, але то все були чоловіки. А тут – жінка. - На жаль, ні. Якби я була чаклункою, то не була б тут зараз. Я – привид. - Хто?! – Хором запитали малі. - Привид. Діти несміливо потупилися назад і почали розглядати незнайомку. Вона була швидше молодою дівчиною аніж жінкою, але неприродно білий колір обличчя робив її на вигляд старшою. - То ви що – мертві? - А чому ви так дивуєтеся? Ви теж, я бачу, не зовсім живі. То хто ж ви все-таки і звідки? Ну, не бійтеся - розказуйте. Дівчина уважно слухала історію кохання Івана і Марисі, тільки час від часу важко зітхала. Коли розповідь закінчилася, Дарина спитала її: - А хто ви? Чому ви приїжджаєте сюди на болото серед ночі. - Моя історія не менш трагічна ніж ваша і в чомусь навіть схожа. Мене звати Марціана і колись давно я була донькою багатого русина магната Івана Даниловича, який був власником цього замку. Він по своєму любив мене і бажав мені щастя, а тому хотів видати мене заміж за якогось багатія, наближеного до королівського двору. А я покохала хоч і дуже красивого і благородного, але не дуже знатного і не дуже багатого Адама Жолкевського. Адам неодноразово просив мого батька віддати мене за нього, але той був непохитним і не погоджувався. А коли одного разу батько знову, та ще й привселюдно відмовив Адамові, той не витримав і при всіх проколов собі серце власним кинджалом. Це сталося прямо на моїх очах. Від горя і розпачу я ніяк не могла прийти до тями. А коли довідалась, що Адама, як самогубцю, навіть не поховали на цвинтарі, а викинули в болото за мурами замку, то не витримала і теж наклала на себе руки. Тепер наші душі не мають спокою і я щоночі ходжу алеями парку, де ми гуляли з Адамом, а потім на своїй кареті-привиді їду сюди до болота, щоб побути біля коханого і почути як з глибини доноситься його зітхання. - Можливо колись його душа зможе пробратися наверх і ви ще побачитися? - Співчутливо запитала Дарина. - Можливо... колись... Розумієш, ваші Іван і Марися стали невинними жертвами злих людей, тому їх душі рано чи пізно знайдуть одна одну і заспокояться. А ми з Адамом здійснили великий гріх самогубства, тому ми прокляті і не можемо бути прощені. Можливо пройдуть тисячі років мук і страждань, перш ніж ми знову будемо разом. Але що таке для вічності тисяча років? Ніщо, мить... Марціана знову зітхнула і важко промовила: - Мені пора повертатися до замку, хоча так не хочеться. Дві сотні літ я не мала жодного співрозмовника. Ті, хто випадково бачить мене вночі, з жахом кидаються геть, тим самим завдаючи мені ще більшого болю. Ви - перші живі люди, кому я змогла хоч якось висповідатись. - Але чому Ви спочатку сказали, що ми не зовсім живі? – Запитав Остап. - Я привид, і бачу все трохи в інших обрисах ніж ви. Кожну людину я бачу з такою, ніби оболонкою навколо тіла. У живих вона одного кольору, а у мертвих – інакша. А у вас вона ще інша, тому я й сказала, що ви не зовсім живі. - Напевне це зв’язано з тим, що ми проникли сюди з майбутнього через коридор часу і колір нашої аури тут виглядає інакшим, – зробив висновок Остап. - Колір чого? – Перепитала Марціана. - Колір аури. Так у нас називають ту оболонку навколо тіла. А скажіть, чи могли б Ви нам допомогти непомітно попасти в замок? Ніч скоро мине, ми все ще тут, на болоті, а мармуровий стіл все ще там. - На жаль, стола вже давно немає в замку. - Як немає? – Знову хором викрикнули близнята. – Може Ви помиляєтеся і плутаєте той стіл з якимось іншим? - Я прекрасно пам’ятаю ту ніч, коли з’явився на світ мій племінник. Так-так – Теофілія, мати майбутнього короля Яна ІІІ - моя сестра. Вона не була такою непокірною як я і вийшла заміж за бажанням батька – за красноставського старосту Якуба Собєшина. В ніч, коли вона мала народити я, як завжди, була тут біля болота. Раптом небо почало розколюватися від блискавиць і земля здригалася від гуркоту. Навіть я, безтілесний привид, злякалася, що настає кінець світу. В ту мить, коли грім повибивав шиби і страшна блискавка увірвалася всередину замку, я поспішила назад. У залі, де лежала моя сестра, я побачила бабу повитуху, що стояла біля чорного тріснутого стола і тримала на руках новонародженого. Той стіл завжди берегли, як велику родову цінність. Але вже багато десятків років, як наш рід Даниловичів вимер і замок є власністю роду Станіслава Жевуського. Він володів багатьма замками, в тому числі і замком у Підгірцях. Северин Жевуський, син Станіслава, захотів зробити у ньому найбагатше зібрання різних дорогоцінностей і пам’ятних речей видатних людей минулого і свого часу, щоб хизуватися своєю колекцією перед гостями, яких запрошував на часті прийоми і бали. Він збирав різні портрети, скульптури, особисті речі, військові трофеї і гармати. В тому числі вивіз до Підгорецького замку і стіл Яна Собєського. Так що вам, діти, тепер немає потреби пробиратися до нашого замку - поспішайте у Підгірці. - А це далеко звідси? – Запитала Дарина. - Судячи по карті, на пів дорозі до Золочева, але ми вже не вспіємо туди добратися цієї ночі. Ми спізнилися, – сумно відповів Остап. - Знаєте, мені дуже хочеться допомогти вам. По-перше, я сама винна у тому, що забрала ваш час, а по-друге – я, як ніхто, розумію страждання Івана і Марисі і хотіла би, щоб хоч їхні душі знайшли спокій. Можливо, колись хтось так само допоможе нам з Адамом. - Але як ви нам допоможете? - Я дам вам свою карету. Сама я не можу відлучатися далеко від замку, зате коні зможуть миттєво домчати вас. - Але ж ці коні теж привиди. Хіба вони зможуть везти живих людей? - Не забувайте, що ви тепер теж не зовсім прості смертні. Сідайте всередину і самі переконаєтесь. Діти несміливо підійшли до карети. Один з коней оглянувся назад і вдарив копитом по землі, ніби підганяючи їх. Остап обережно став на приступку, натиснув на різьблену ручку і відчинив дверцята. Всередині карета була також сліпуче білою і якоюсь холодною. Він зайшов і подав руку Дарині. Коні фиркнули і помчали. Біла тінь Марціани попливла в напрямку замку. ЇЇ голова була високо піднята і, мабуть вперше за останні дві сотні років дівчина посміхалася. Здавалося, що пройшло лише кілька хвилин, а за вікнами карети вже показався великий красивий палац. Навіть у темряві ночі він виглядав урочисто і розкішно. Коні зупинилися і дверцята розчинилися самі, ніби подаючи знак, що подорож завершено. Остап з Дариною ступили на землю і екіпаж раптово зник, розчинившись у повітрі. Навколо замку не було ні ровів, ні болота, тільки висока стіна оточувала його. Коні-привиди непомітно для варти провезли дітей над в’їзною брамою і тепер вони знаходилися перед парадним входом, до якого з двох сторін вели широкі сходи. Як знайти стіл у величезному триповерховому палаці, де одних тільки залів, напевне десятки, не кажучи вже про різні кімнати і комори? З такими думками Остап стояв і не наважувався ввійти. Але на вигадування нових планів захоплення замку часу не залишалося. Тому треба було діяти якнайпростіше – заходити і починати пошуки, сподіваючись на удачу і на те, що всі мешканці ще сплять. Всередині було темно, лише де-не-де висіли підсвічники, в яких горіло по одній свічці. Тулячись до стіни, Остап першим підійшов до високих дверей. Ті відкривалися натужно, ніби не бажаючи впускати непрошених гостей в святая святих замку. Діти опинилися в якомусь залі. Остап і Дарина завмерли від несподіванки: посередині стояв величезний стіл. „Невже нам відразу так повезло?” – Подумав Остап і, озираючись навшпиньках підібрався до стола, на ходу дістаючи з планшетки ліхтарик. Але виявилося, що то був лише більярд. Дарина захоплено озиралася навколо: на стінах від підлоги до самого верху висіло десятки різних картин. - Дарина, немає часу роздивлятися, давай швидше! – спішив її Остап, обережно відкриваючи інші двері. Вони знову попали в зал, суцільно завішаний картинами. Складалося враження, що це не замок, в якому живуть люди, а картинна галерея. В наступному залі Остап посвітив ліхтарем догори і мимоволі аж відсахнувся: з портрета, що висів прямо на стелі, на дітей грізно, ніби з осудженням, дивився якийсь чоловік. - Це напевне їдальня, – сказала Дарина, коли побачила великий стіл посередині залу і раптом викрикнула – Ой, глянь – він розколотий! - Тихше, людей побудиш, - зашипів на сестру Остап. – Тепер треба чарівну блискавку знайти і якось виколупати звідти. Він попросив, щоб Дарина взяла ліхтарик і світила прямо над столом, а сам почав ретельно досліджувати місце, де була тріщина. Чорний мармур поглинав світло, але рівно посередині тріщини промінь ліхтаря відбивався і віддавав якимось золотавим блиском. Остап дістав розкладний ніж і почав колупати тверду породу. Раптом камінь зі скрипом надщербився і якраз та його частина, що відблискувала, відкололася. Хлопець обережно двома пальцями вийняв осколок: своєю формою він нагадував латинську букву S, як її малюють на електричних щитах, позначаючи високу напругу. На перший погляд, осколок нічим не відрізнявся від мармуру, але в Остапа не залишилось жодних сумнівів коли він положив камінь собі на долоню – тепло моментально розлилося по тілу. - Дарина, це вона! Ми дістали чарівну блискавку, тепер ми - чаклуни. Тільки-но Остап замотав блискавку у носову хустинку і сховав на дно планшетки, як двері розчинилися: озброєні пістолями і кинджалами люди увірвалися в зал і оточили дітей. Від несподіванки ліхтар випав у Дарини з рук і закотився під стіл. За ними неквапом ввійшов якийсь поважний пан. Слуги внесли підсвічники і навколо відразу стало значно світліше. - Так–так, ну і що ж тут за гості у нас? – Ніби привітно промовив головний, але вираз його обличчя свідчив про те, що нічого доброго Остапа з Дариною тут не чекає. Їх постійному везінню напевне прийшов кінець. - М-м-ми, м-ми... – хотів було почати Остап стару історію про мандрівних артистів і їх загублених дітей, але розлючений пан тупнув ногою по кам’яній підлозі і закричав: - Мовчати! Як ви посміли ввірватися до мого замку, смердючі щенята?!!! Я не хочу тратити свій дорогоцінний час на те, щоб слухати ваші виправдування! Мій охоронець ще біля входу помітив вас і простежив за вами сюди, а потім весь час стояв за дверима і слухав все, про що ви тут говорили! Ну то що за чарівну блискавку ви шукали? Зізнавайтесь, мерщій! Діти трусилися від страху і не знали, як себе вести і про що говорити, щоб їм повірили. Дарина оговталася першою і почала: - Розумієте, то все казки про блискавку, то ми так граємося. - А чому це ви граєтеся у моєму замку, а не у своєму домі? Чи у вас може навіть дому немає, байстрюки, га? Звідки ви, хто ваші батьки? Я закатую їх на смерть за ваше нахабство! Раптом один зі слуг звернув увагу на промінь світла, що сочився з-під стола. - Вельможний Пане, дивіться, там щось виблискує під столом – схоже вони дійсно знайшли якусь блискавку! - Ну то не стій, а діставай сюди швидше! – Крикнув той. Слуга наблизився до ліхтарика, що так і лежав ввімкнутий, відколи випав у Дарини з рук, і з острахом доторкнувся до нього. - Від неї йде світло, але воно зовсім не пече і не горить! – Здивовано викрикнув слуга. – Вона й справді якась чарівна. Пан, що, як виявилося, був власником замку, сам кинувся до ліхтарика і схопив його до рук. Маленька металева трубочка виблискувала від свічок, а білий промінь світлодіода утворював на протилежній стіні рівний круглий слід. - Ніколи не бачив нічого подібного, - прошепотів шляхтич. Він підійшов впритул до Остапа, підняв малого однією рукою на рівень свого росту і процідив крізь зуби - То це казка, говориш? Остапові в лице вдарив разючий запах перегару після явно грандіозної попойки. Очевидно пан страждав серйозним похміллям і тому був такий злий. Він штовхнув Остапа на підлогу і промовив до одного з охоронців: - Зараз я йду спати. А цих, - ткнув пальцем в дітей, - закрий їх у хліві. - Може краще в підвалі замку, щоб не втекли? – перепитав охоронець. - Я сказав у хліві! Ці драби і діти драбів, що посміли перервати мій сон, недостойні перебувати навіть у підвалах мого замку! До хліву їх! А завтра розберемося хто вони і що тут роблять. Після цих слів він повернувся, дістав зі столика під стіною маленьку скриньку, поклав у неї Остапів ліхтарик, взяв під паху і вийшов із залу. Дітей тут же вивели з палацу і вкинули у хлів. Після великих залів палацу він здавався конурою для маленького песика. Тут було лише одне віконечко в дверях, через яке ледь-ледь проникало тьмяне місячне світло. Дарина сіла на землю і, обхопивши коліна руками, заплакала. На Остапа навпаки, напала якась дивна жадоба діяти. Він ввімкнув свій мобільний телефон, щоб добути хоч якесь світло. Дисплей телефона світив, звичайно ж, не так яскраво, як ліхтар, але його було достатньо, щоб побачити, що хлів абсолютно пустий і в ньому немає нічого, що могло б хоч якось допомогти вибратися звідси. Лише кілька полін валялися в кутку. Остап підкотив одно поліно до дверей і став на нього, щоб у віконце виглянути на вулицю. Двері хліву були зачинені на звичайну залізну клямку, але досягнути до неї було неможливо. - Дарина, не плач. Головне, що блискавка залишилася у нас. Зараз ми щось придумаємо. Давай розкривай свій рюкзак – треба знайти якийсь шнурок і щось таке, з чого можна зробити гачок, щоб зачепити клямку на дверях і підтягнути вверх, ніби рибу вудочкою. Знайти шнурок у Дарининих речах було нескладно, а от з гачком справа виявилася гіршою – все гнулося або ломилося від прикладання навіть найменших зусиль. Остап злився, а Дарина виправдовувалася, що біжутерія завжди крихка і взагалі, оскільки в Остапових речах теж не знайшлося нічого гачкоподібного, то треба придумати щось інакше. - Наприклад, що? – З викликом запитав Остап. - Ну-у-у не знаю, магніт якийсь, можливо. Пам’ятаєш у нас колись такі вудочки були іграшкові з магнітиками замість гачків і металеві рибки? - Ну і що? Де я тобі візьму магніт? – Відмахнувся Остап, але раптом вдарив себе по лобі і сказав, - Дарина, ти геній! Треба знайти кусок дроту, хоча би метер. - Слухай, ти оприділись – то тобі гачки шукай, то дріт. Де я тобі дріт візьму – я що електрик чи що? Нащо тобі дріт здався? - Зробимо електромагніт. Пам’ятаєш, як ми з татом з цвяха і дроту електромагніт робили? Давай сюди свої навушники від плейєра. Остап дістав ніж, відрізав від навушників динаміки і зачистив кінці, потім намотав дріт на лезо ножа і під’єднав до батареї мобільного телефону. Він підніс до ножа маленьку залізну викрутку і вона тут же ніби приклеїлась до леза. Дарина підскочила і заплескала в долоні. - Так, тепер давай шнурок, - діловито звелів Остап. – Треба прив’язати ніж - я ж не дістану рукою. Потім він знову видерся на поліно і, вставши навшпиньки, просунув руку у вікно. Дарина тримала його за ноги, щоб той часом не впав і не випустив ніж з рук. Остап почав обережно розхитувати шнурком, з кожним рухом максимально наближаючи лезо до клямки. За третім разом ніж прилип і Остап почав повільно тягнути шнурок догори, Але клямка вперлася в петлю і не хотіла вискакувати. «Потягни двері на себе, щоб послабити клямку, бо її затиснуло», - крикнув Остап. Дарина схопилася за дошку і щосили рванула на себе. Клямка тут же піддалася. Шлях на свободу був відкритий. Тепер місячне сяйво було дітям не на руку - в повній темноті вони могли б легше вислизнути за межі замку. Спочатку Остап з Дариною боялися, що їм прийдеться скакати з високого муру, який оточував замок, але виявилося, що з одного боку є сходи, якими можна спуститися в парк і втекти до лісу. Там, правда, могли стояти вартові, але часу на пошук інших шляхів не було. Втікачі безшумно наблизилися до сходів, як раптом перед ними прослизнула тінь. «Охорона», - подумали обидвоє і втиснулися в стіну, щоб залишитися непоміченими. - Та це ж знову якийсь привид, - здивовано прошепотів Остап. – Дивися, він весь білий і ніби світиться. - Дійсно. І знову жінка. Але явно старша від Марціани. А давай звернемося до неї по допомогу. - Давай. Але ти перша. Діти навіть не помітили, як перестали боятися різних потойбічних істот. Протягом останніх тижнів чаклунів і привидів вони бачили частіше, ніж звичайних людей. Причому останні, як правило, виявлялися небезпечнішими від любого чорного чаклуна. Дарина вийшла вперед і покликала: - Тітонько привид! Тінь повернулася, наблизилася до дітей і запитала: - Хто ви, малята? Що ви робите тут серед ночі? Дарина зітхнула. ЇЇ зовсім не радувала перспектива знову з самого початку розказувати історію їх подорожі. Тому вона тільки сказала, що їх піймав злий власник цього замку і закрив у хлів, щоб завтра, як протверезіє, закатувати. - Це так подібно на нього, - сумно промовила жінка. - А ви знаєте його? – Спитав Остап. - Ще б не знати. Я була жінкою Северина Жевуського. Він завжди був пихатим самовпевненим шляхтичем і мріяв створити самий багатий і знаменитий двір у Європі. Всі зали було обставлено рідкісними меблями, коштовними гобеленами і лицарськими обладунками. Запрошення на бали розсилалися по всій Європі. Гарматні залпи не вщухали, постійно оголошуючи про приїзд все нових і нових гостей. Цілими тижнями продовжувалися забави, вино лилося рікою, фейєрверки постійно сипали снопами іскор, створюючи ілюзію нескінченного свята. Але то, власне, і була тільки ілюзія. Багатство, добуте в боях і походах, тануло. Северин завжди обертався серед різних шарлатанів і зайнявся алхімією, мріючи добувати золото з простих неблагородних металів. Він потратив повно грошей на те, щоб створити лабораторію, в якій пропадав у перервах між балами і прийомами. Я завжди, як могла, старалася стримати його, але той ставав дедалі впертішим і злішим. Він уже не кохав мене як колись, нервувався, коли я попадалася йому на очі і, в кінці кінців, звів мене з цього світу. Моя смерть була страшною, я все ще не можу знайти заспокоєння і ночами змушена бродити попід стінами замку. А золота так і не вдалося добути. Скоро замок продадуть за борги і згине рід Жевуських. - Тепер ясно, чому він зацікавився чарівною блискавкою, - прошепотів Остап Дарині. – Він думає, що вона допоможе йому в алхімічних експериментах. - От така моя сумна історія, - невесело закінчила розповідь жінка. – А вам, діти, треба чим швидше тікати звідси, щоб він і вас зі світу не звів. - Але як звідси вибратися? Нам треба якось добратися до Золочева. - Я навію сон на вартового біля сходів і виведу вас до лісу. Дорогою вам тікати не можна, бо зранку за вами можуть вислати погоню. - Але ж ми заблудимося в лісі, - з відчаєм у голосі промовив Остап. Він прекрасно розумів, що його вміння орієтуватися по карті і компасу мало допоможе в глухому лісі, де немає жодних вказівників і орієнтирів. Можливо прийдеться блукати кілька діб, а в них залишився лише один день. Біла пані перервала його роздуми: - Я попрошу лісового духа допомогти вам. Давайте швидше до лісу. Вартовий заснув спершись на перила і навіть не сіпнувся, коли попри нього пробігли втікачі. Біля лісу всі зупинилися, жінка підняла руки і кілька хвилин зосереджено дивилася вперед, а потім промовила: - Я викликала духа лісу і розповіла йому про вас. Зараз він з’явиться. А мені час вертатись. Скоро світанок, а до перших півнів я вже повинна бути у своєму підземеллі. Щасти вам! – Тінь Білої пані пропливла в напрямку замку. Діти дивилися їй вслід, аж раптом, почули шелест позаду себе. Вони обернулися і побачили два прищурених ока, що світилися у пітьмі. За мить проявилися обриси створіння, якому належали ці страшні очі. Остап і Дарина від жаху, що охопив їх, завмерли. Їм хотілося зірватися з місця і бігти назад за привидом, але ноги не слухалися. Прямо перед ними стояв величезний вовк. Його ікла визирали з пащі і відсвічували холодним недобрим світлом. Вовк дивився прямо у вічі Остапу і Дарині, ніби гіпнотизуючи їх. „Для чого, діти людей, ви потурбували мене в моїх володіннях?” – одночасно пролунало в голові у обидвох близнюків. „Напевне дух лісу прийняв подобу вовка і звертається до нас через телепатичний зв’язок” - подумав Остап і тут же відповів вголос: - Ми втекли із замку від злого шляхтича, який захопив нас і замкнув у хліві. Якщо ми далі підемо дорогою, то він може наздогнати нас і вбити, тому нам треба пробиратися лісом, а ми боїмося заблукати. „Той чоловік дійсно міг вбити вас, коли б піймав”, - знову зазвучав голос у голові і продовжив: „ Це страшна людина, бо в погоні за наживою він втратив розум. Раніше мені ніколи не було до нього діла - мене не хвилює пуста людська суєта. Але він посмів вдертися у мої володіння і наказав вирубувати навколишні ліси, щоб знайти сховані в цих місцях древні скарби. Цього я не можу простити йому. Зараз він майже не покидає межі замку, а моя влада, на жаль, не поширюється далі цих лісів, тому я не в силі наказати його, як він на це заслуговує. Але з радістю допоможу вам, бо його вороги – то мої друзі. Куди ви прямуєте?” - До наступної ночі нам треба знайти ліс, де колись був монастир лицарів Тамплієрів і знайти там зачарований камінь, на якому викарбувані два переплетені віночки, – відповів Остап. „Я зможу відвезти вас, але тільки до границі того лісу. Ще донедавна там жили чаклуни і до сих пір все навколо перебуває під дією їх чар. Колись чари розвіються, але поки що я не можу туди проникнути. Забирайтеся мені на спину – по дорозі я розкажу, що вам робити далі.” Дарині і Остапові раніше доводилося бачити вовків лише в приїжджому зоопарку. Але ті були якісь нещасні і облізлі. Цей проти них виглядав просто велетнем. Йому прийшлося присісти до землі, щоб діти могли видертися на нього. Вовк мотнув головою і здійнявся над землею. Його рух поміж деревами був таким швидким і плавним, що дітям здавалося ніби вони женуть зі снігової гори на санах, а не скачуть по лісу на спині у дикого звіра. Дарина боялася швидкості і замружила очі, з усіх сил притискаючись до Остапа, але в голові в неї продовжував звучати голос лісового Духа: „ В тому лісі живе багато незвичайних створінь. Серед них є мавки, які можуть вивести вас на місце, яке ви шукаєте. Але вдень вони сплять, а вночі у вас вже не буде часу на пошуки. Тому ви повинні розбудити їх. Мавки дуже лагідні створіння. Літніми ночами вони збирають польові квіти і плетуть з них вінки. У нехитрому сплетінні різнобарвних пелюстків вони знаходять гармонію, якої так прагнуть і якої їм так бракує. А якщо вдень їх, бува, розбудить красива пташина мелодія, то вони прокидаються, збираються в коло і танцюють, переплітаючись тілами, наче їх улюблені віночки. На камені, який ви розшукуєте теж вибиті два вінки, значить мавки, скоріш за все, часто збираються біля нього. В тебе, Остапе, я бачив сопілку. Коли ви зайдете у зачарований ліс, то дістань її і спробуй зіграти якусь просту, але красиву мелодію. А ти, Дарина, можеш підспівати йому. Тільки дивіться не фальшивте, бо мавки дуже чутливі і не прокинуться, якщо не відчують гармонії у вашій мелодії. Коли ви побачите їх, то не переставайте музикувати і тоді мавки заведуть вас до вашого каменя. Якщо ж нічого не вийде - вам прийдеться самим шукати його і ви не встигнете до півночі. А наступного повного місяця чекати прийдеться ще дуже довго. Так що постарайтеся розчулити мавок.” Тим часом ліс ніби вперся в якусь гору і почав мінятися: високі стрункі сосни і смереки росли все рідше, вступаючи місце густим непролазним заростям низькорослих широколистих дерев, назв котрих не знав ні Остап, ні Дарина. Вовк зупинився і в дитячих головах востаннє зазвучав його голос: „Ми приїхали. Далі ви підете самі. Не забувайте про що я говорив вам.” Голос стих, вовк махнув хвостом на прощання і помчав назад. Коли чудесний звір зник з очей, всі земні відчуття тут же повернулися до дітей. Найгостріше дало про себе знати відчуття голоду. Вони вже й забули коли їли останній раз. Остап запропонував піти назбирати суничок, щоб хоч якось втамувати голод, але Дарина, яка легше мирилася з пустотою у шлунку, настояла на тому, що спочатку треба знайти камінь. Остап довго впирався, але його доконав один аргумент сестри: ”Якщо ми не потерпимо і підемо за ягодами, то можемо не встигнути знайти камінь і тоді нам прийдеться ще цілий місяць їсти одні сунички.” Дарина, як завжди, була права і Остап нехотячи пішов у напрямку до зачарованого лісу. - Остапе, ти куди? Давай перше зробимо хоч одну репетицію - Та ти ж сама кажеш, що ми можемо не вспіти. - Ну так, але якщо ми фальшиво заграємо, то буде ще гірше. Ще якийсь час діти сперечалися, яку їм вибрати мелодію. Сучасна естрада відпадала зразу. Треба було вибирати серед народних пісень – їх приємна проста гармонія вишліфовувалася віками і була дуже природною. Остап пропонував зіграти якусь коляду, але Дарині здалося, що найкраще буде зіграти колискову. - Дарина, яка колискова? – обурювався Остап. - Нам же треба їх розбудити, а не усипити. - Так, але ж діти сплять вночі, а мавки навпаки – вдень. Значить і дитяча колискова на них може діяти навпаки – не присипляти, а будити. Та й де ти візьмеш більш лагідну і красивішу мелодію ніж колискова? Логіка Дарини була хоч і дивною, але досить оригінальною. Кращих варіантів у Остапа все одно не було, тому почали репетирувати „Ой ходить сон біля вікон...” Вийшло досить непогано. „Дарина молодець – класну мелодію вибрала. В неї завжди класні ідейки. Мама похвалила би наше виконання”, - подумав Остап і усвідомив, що дуже скучив за домом. „Вже цілий місяць ми блукаємо у минулому – ще ніколи в житті так надовго не розлучалися з рідними. Якби не Остап, я б напевне давно загинула”, - теж засумувала Дарина. Щоб розігнати сум, вона різко піднялася і скомандувала: - Так, все, вставай! Останній ривок! Завтра ми повинні вже бути вдома! Пробиратися зачарованим лісом та ще й постійно угору було досить важко, тому вирішили довго не блукати і розпочати концерт на першій ліпшій галявині. Незабаром між деревами показалася невелика місцина, вільна від заростей. Діти зупинилися щоб перевести подих. Остап примружившись глянув на сонце, ніби просячи у нього допомоги, потер до штанів спітнілі від хвилювання долоні і підняв до рота сопілку. Дарина тихенько прокашлялися і діти почали: Ой ходить сон біля вікон, А дрімота біля плота. Питає сон у дрімоти: Кого підеш колисати? Пісня полилася над галявиною і листя на деревах почало ніжно шелестіти в ритм мелодії. Раптом, поміж деревами почали виникати якісь прозорі тіні. Спочатку вони то з’являлися, то зникали, а потім їх ставало все більше. Мавки почали збиратися разом і сформували правильне коло. Не порушуючи строю, в такт мелодії вони почали рухатися вглиб лісу. Діти продовжували свою пісню і непомітно просувалися слідом за лісовими істотами. Так, всі разом дісталися до неглибокого яру, на дні якого самотньо стояв велетенський камінь. Мавки почали кружляти в танку навколо нього. Остап спіткнувся за якусь гілляку і впав. Мелодія обірвалася і мавки пощезали одна за одною. Але діти не дуже переживали з цього приводу, бо побачили, що на камені чітке зображення двох вінків – з квітів і терену. Всередині їх сплетіння чорнів невеликий отвір. Лишалося дочекатися ночі і сподіватися, що чарівна блискавка зможе розвіяти чари злого Магістра. - Тепер можна і суниць назбирати, - запропонувала Дарина. - Ага, сама тепер їж ті суниці, - огризнувся Остап. – Хто зна, які ті суниці в зачарованому лісі. Може ми потравимося або козенятами станемо, як у тій казці? - То-о-очно. А чому ти зразу не сказав цього? - Та до мене самого тільки тепер дійшло. Е-ех, сидіти тепер голодними до самої ночі! - А ти старайся не думати про їду. - Добре, що ти можеш цілий день без їди і води обходитися, а мене знаєш як спрага мучить? Знаєш як я спереживався, щоб не сфальшивити якусь ноту? Тепер весь спотів і хочу пити. - Ну будь-ласочка, ну потерпи, ще недовго залишилося, - вмовляла Дарина. – Може попробуй заснути, а я тебе розбуджу ввечері. В результаті позасинали обоє. Їм снилася палатка, в якій мертвим сном сплять мама з татом, а також Оленка і бабуся Оля, що залишилися в Долині і теж напевне застигли у сні, навіть не здогадуючись, в які мандри подалися Остап з Дариною. Цікаво, як би все склалося, якщо Олена теж поїхала би на скали Довбуша і діти додумалися б взяти її з собою вночі на пошуки скарбів опришків? Крик нічного птаха розбудив дітей. Було вже темно і вони злякалися, що проспали. Дарина зірвалася, але тут же заспокоїлась: місяць тільки піднімався над деревами і не освічував яр. Треба було дочекатися доки нічне світило повністю накриє камінь своїм покровом. Остап дістав з планшетки блискавку. Він так хвилювався, що намагаючись заспокоїтися невідомо для чого почав її протирати хустинкою. Але серце все одно калатало так, ніби поривалося вискочити з грудей. Місячне проміння вже зачепило край каменя. Блискавиця швидко почала нагріватися в Остаповій руці і ставала дедалі важчою. Той злякався і закричав: - Допоможи мені! – крикнув Остап. – Я сам не втримаю її. Дарина підбігла і теж підставила руку. Вони разом обережно підійшли до каменя і вставили гострий кінець блискавки в отвір між вінками. В ту ж мить місяць повністю освітив камінь і блискавка стала вогняно-червоною, а ще за секунду – сліпуче білою. Земля струсонулася від гуркоту надзвичайної сили грому. Камінь розколовся на кілька шматків і вибухова хвиля викинула дітей з яру. Остап і Дарина втратили свідомість... * Остап прокинувся від лоскоту холодних крапель води, що скапували на повіки з мокрої шмати, яка вкривала його чоло. Він відкрив очі і побачив Мольфара: той піклувався над Дариною. - У нас вийшло? – Кволо запитав він, не маючи сили піднятися. Мольфар повернувся до нього і весело промовив: - О, ти вже оклигав! Молодець, герой! - А що з Дариною?! - Лежи-лежи - ви з Дариною обоє герої! Вона зараз прийде до тями. Я дам вам відвару, який поверне вам сили. Дарина теж поволі відкрила очі і поворухнулася: - Де я? – Прошепотіла вона. - Ти вдома, - заспокійливо промовив дід. Випитий відвар швидко почав діяти і через кілька хвилин діти могли вже стояти на ногах. Вони дивилося на мольфара і в їх очах читалося одне єдине запитання. Той посміхнувся у бороду і сказав: - Давайте вийдемо з печери - тепер вже можна. Я вам хочу дещо показати. Вони вийшли надвір і старий вказав рукою на зоряне небо: - Бачите? Там де раніше була одинока мигаюча зірка тепер поряд з нею з’явилася ще одна яскрава зірка, бачите? - Бачимо, бачимо, - радісно закричали діти. – Це Іван і Марися, правда? - Так. Ви звільнили їх. Вони вже разом на небі. І душа старого Мольфара тепер теж спокійна. - А як ми опинилися тут? – Спитав Остап. – Як ви вирвали нас з минулого? Я пам’ятаю тільки вибух і те, що лечу кудись. - Це не я, це вона, - старий кивнув на бартку старого Мольфара і взяв її до рук . – Коли ви зникли, мені прийшлося закрити прохід великим каменем, щоб не виникло ніяких міжчасових вихорів і щоб нічого постороннього не змогло проникнути з минулого сюди. Я не знав де ви і як. Тільки зачарована бартка реагувала на те, що відбувалося з вами. Вона лежала в кутку біля „проходу” і час від часу від неї йшов дивний низький гул. А сьогодні увечері я побачив, що вона починає дрижати і світитися. Я схопив її до рук і відчув тепло, що хвилями поширювалося по тілу. Потім все затрусилось, бартка вискочила в мене з рук і з силою рубанула лезом камінь, що закривав „прохід”. Камінь тут же розколовся і розплавився, впускаючи в печеру потік такого яскравого світла, що я аж мало не осліп і затулив очі рукою. За кілька секунд світло згасло і я відкрив очі, а ви вже лежали тут, у печері. Мольфар трохи помовчав, ніби роздумуючи над чимось, а потім підкликав дітей ближче до себе. Він взяв Остапа за руку, і одним боком положив йому на долоню бартку. На другий бік лягла долоня Дарини. Зачарований топірець почав нагріватись і випромінювати матове світло. - Що діється?! – Запитав Остап. – Чари ще не закінчилися і це ще не кінець? Старий погладив бороду і відповів: - Навпаки, все тільки починається. Тепер ви вже не прості діти. Ви стали частиною великого магічного дійства і ця магія назавжди залишиться разом з вами. Чарівна бартка Мольфара виконала свою функцію і тепер належить вам, але тільки вам обом разом. Відчуваєте? Коли її тримає в руках тільки один з вас – вона залишається звичайною сокирою. А коли ви берете її в руки разом, вона тут же стає чарівною. - А вона може нам допомогти знайти скарби? – Остап згадав головну причину свого нічного походу до печери. Мольфар засміявся і урочисто промовив: - Ваш основний скарб - це ви самі і ваша єдність. Якби Дарина не допомагала тобі, а ти їй, то чи змогли б ви здійснити таку подорож? Повір, що ті скарби, за якими ви прийшли сюди, ще відкриються вам. Тим більше, що справжні скарби Довбуша заховані не тут, а десь у лісах біля Печеніжина. Це ще не остання ваша подорож. Всьому свій час. А зараз час для того, щоб повертатися до своїх батьків. Не треба лякати їх вашою відсутністю. Та й світанок вже не за горами, а вам ще треба відпочити з дороги. Прощавайте… * - О боже! Діти! Де вас носило вночі? – Мама встала раніше всіх щоб приготувати сніданок і побачила брудний, місцями навіть подертий одяг Остапа і Дарини. - Та спали ми всю ніч, - пробувала відбрехатися Дарина. Вона тільки-но прокинулася і штовхала під бік Остапа, намагаючись розбудити брата. - Але ввечері, коли ви лягали, все було чисте! - Ну-у-у, ми не могли заснути і вирішили з Остапом трохи прогулятися. - Нічого собі прогулялися! Ви що, на колінах і на животах наввипередки всі скелі тут облазили? - Мені страшний сон приснився, - протираючи очі, важко промовив Остап. - А це ще що таке? – Запитав тато, дістаючи з-під Остапової ноги якийсь топірець з двостороннім лезом, явно гуцульського походження. - Бартка, - тихо сказав Остап і так само тихо добавив – Значить не сон. - Де ти це взяв? - Знайшов у печері. - В печері? – З явною недовірою в голосі перепитав тато. - Дивись яка різьба, яка інкрустація! Та такі речі вже, напевне, років сто ніхто не робить, а ця виглядає, як нова, хоча в печері держак вже давно мав б почорніти і згнити від сирості. Ану признавайся – де ви були вночі? - Ну, ми ходили шукати скарби в печеру, але нічого не знайшли, тільки цю бартку. - Нічого собі – не знайшли! Ти хоч знаєш, скільки ми заробимо, коли продамо її в антикварний магазин? Та ми за ті гроші ще один комп’ютер зможемо купити, щоб ви більше не сварилися, чия черга гратися. - Тату, будь-ласка, не продавай! Це наша з Дариною пам’ятка! Хай залишиться в нас. А комп’ютером ми відтепер будемо мирно ділитися. - А бартка буде валятися під ногами по хаті, як всі ваші решта іграшки? Остапе, ти ж сам мріяв знайти скарб і поміняти його на гроші. - Ні, тату! – Втрутилася Дарина. – Я тобі обіцяю, що навіть сама пошию для неї чохол, а Остап сам приб’є гачок і повісить її на стіну у нашій кімнаті, правда Остап? - Правда-правда. - А що це ви так одне за одного обстоюєте? Щось ви ніколи раніше такими не були. Ну добре-добре, вмовили. Але як тільки, я побачу, що ви знову пересваритеся за комп’ютер, то я в той же день несу її до антиквара. Зрозуміли? - Так! – Прозвучало хором. - Точно не пересваритеся? - Не пересваримося! – Знову хором відповіли близнюки. За сніданком Остап, ніби ненароком, запитав: - Мам, а у вас з татом є друзі, які живуть в Печеніжині? - В самому Печеніжині немає, але є поряд - в Косові, в Коломиї, в Кутах. А чому ти питаєш? - А ми поїдемо до них в гості? - Ну-у, це хіба вже на друге літо,- задумливо відповів тато. Остап з Дариною хитро переглянулися і разом взяли в руки бартку. Магічна енергія почала розливатися по їх тілах. Вони вже знали, що наступного літа їх чекає багато нових дивовижних і чарівних пригод…
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0103030204773 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Камінь тамплієрів (пригоди Остапа і Дарини). 3 ч.

Захоплива подорож у минуле