Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2623
Творів: 47912
Рецензій: 92727

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

На конкурс: Тристан та Ізольда. Епілог

© Іван G., 07-04-2006
Вітер… Вітру було все одно. Для вітру не існувало кордонів чи королів, заборон чи наказів, він мчав куди хотів і як хотів. Але Тристану здавалося, що ця свобода і є для вітру рабством, тим рабством від якого не звільнитися. Можна перейти межу, зрадити короля, порушити заборону, не виконати наказ, померти, що скоро і чекає на нього, але вітер ніколи не зможе скоритися чи зупинитися.
Він спробував піднестися на ліжку, щоб виглянути в невелике віконечко але не зміг. На мить в очах потемніло, і лицар почав уривчасто дихати…”Чекай, чекай, вже скоро… ще трішки!”. Він знову поклав голову на мокру подушку і його погляд зупинився на Ізольді. Любій Ізольді Білорукій. Вона спала, сидячи на різьбленому стільці і прихиливши голову на стіну. Неслухняне русяве волосся вирвалося з-під золотого обручу, що в останні дні, дні агонії, нагадував Тристану німб ангела, і закрили собою змарніле лице, заплакані очі… “Вона плакатиме за мною… Можливо, ще одна Ізольда… І? Усе…”.
Від думки, що за ним майже ніхто не заплаче, Тристану самому схотілося плакати, але за мить він прогнав почуття – негоже лицарю думати таки, навіть перед лицем  смерті. А проміння, що входило в кімнатку крізь віконечко поволі починало малювати свої золотаві візерунки на стіні. Звідкись далеко чувся шум моря, і він пригадав щось Тристану. Пригадав корабель, корабель приїзд якого міг врятувати його, а міг і добити.
Але на диво ця думка, не схвилювала його, а покинула байдужим, і це налякало його дужче ніж смерть. Байдужість перша провісниця смерті, а хіба даремно він стільки часу боровся зі смертю? Він знову глянув на Ізольду, і з жалем, що доведеться розбудити її прошепотів:
-Ізольдо…
Шепіт був легенький, він слабшим за дзижчання мухи, але Ізольда, здається, навіть не почула його – відчула. Вона стрепенулася, зірвалася з крісла і схилилася над лицарем, днією рукою поправляючи неслухняне волосся:
-Що таке, Тристане?, - її голос був схвильований, з ледь вловимими нотками розпачу. Замість відповіді Тристан кивнув на віконечко.
Не відриваючи погляду від хворого, вона підійшла до вікна і виглянула в нього. Зненацька дивна гримаса, з’явилася на її обличчі. Тристан відчув як його серце забилося так, як не билося в жодній з пережитих битв чи поєдинків.
-Що? Що таке? Корабель,- зібравши в кулак рештки колишньої міці, він таки підвівся на ліжку, - ЩО ТАМ ТАКЕ? ЯКА БАРВА ВІТРИЛ? ІЗОЛЬДО!!!
А лице Ізольди, тим часом набрало кам’яного вигляду. Вона деякий час незворушно дивилася на Тристана, а тоді, прошепотіла:
-Чорні…
Шепіт був ледь чутним, тихішим за шурхотіння листків липи за вікном, але Тристан почув. Навіть не почув – відчув. Він знову опустився на ліжко, кудись зник біль, він почув себе легко-легко, чомусь захотілося сміятися. “От і усе… Вона вже там…”. Він востаннє глянув на Ізольду, і сказав, своїм старим, міцним дзвінким голосом:
-Ізольдо, моя люба Ізольдо…
Кімната, Ізольда, все почало кудись віддалятися, в грудях ніби з’явилася пустка, і Тристан заплющив очі…  
…-Диви, ще один! Такий молодий! І ран нема…Медсестро його історія!, - Тристан ледь розплющив очі і побачив біля себе бородатого чоловіка і молоду дівчину, обидвох в довгих білих балахонах, - Ха! Так це-ж Тристан!
-Тристан, - протяжливо, з нотками презирства і скорчивши кислу міну кинула дівчина, - Я його в школі іншим уявляла... Не таким хирлявим!
-Це не школа, і не уява! Це… життя після смерті!, - чоловік хихикнув і по козлиному покивав борідкою, - Отже, вколіть йому новокаїн, а я тим часом піду далі.
-А коли за ним приїдуть?
-З слідчого відділу, приїдуть десь за дві години. Якщо за годину не оправиться від шоку повідомте!
“Життя після смерті…? Шока…? Невекакін:…? Що зі мною”. Лицар (чи то пак його душа), спробував зібратися з думками, але його штрикнули чимось в руку, і біль змусив відірватися від думок. Коли через деякий час він прийшов до тями, він побачив, що лежить на якомусь ліжку, а дівчина в хітоні, сидить на невеликому стільчику, гортаючи якусь дивно тонку книжечку.
Але дивним було не це. Біля дівчини стояла величезна мушля, з якої линула трохи тріскуча, але досить приємна музика. Колись він любив підносити мушлі до вуха, і дивувавсь шуму моря, яке здавалося жило в них. Але що мушлі бувають такі великі, і з них може линути така приємна музика.
Зненацька дівчина підняла лице, і враженого Тристана якоюсь невидимою рукою підкинуло на ліжку. ЦЕ була Ізольда! Незрозуміло яка – в ній наче поєдналися риси і Білорукою і Білолицьої, але це була Ізольда…
-Хворий, вам не можна вставати!, - дівчина взявши невелику скриньку встала і пішла до ліжка.
-Ізольдо! Ізольдо!, - Тристан зненацька почав водночас плакати і сміятися. Він нічого не розумів, він нічого не хотів розуміти. Головне, що Ізольда тут, поруч.
-Що?, - дівчина невпевнено зупинилася за два кроки, але за якусь хвильку вже сміялася, - А! Ізольда! Спасибі за комплімент! Але я не вона…
-А хто?, - і сміх, і сльози зупинилися так само несподівано як і почалися.
-Ну, як вам сказати! Розумієте у всіх щойнопомерлих, - при цих словах обличчя Тристана стало білішим за Ізольдине, - тут починаються асоціативні галюцинації. Люди і речі, для них, на певний час, прибирають образи з попереднього життя…
Від того, що йому вдалося зрозуміти з її слів, Тристан розкрив рота, чим і скористалася не-Ізольда, і всунула йому в рот ложку, з якоюсь маслянистою, неприємною на смак рідиною, від чого Тристан знову провалився в забуття. Коли він повернувся до тями, то почув себе значно краще. “Отже я помер! Я по-ме-р…”. Ця думка вже не викликала в нього ні здивування, ні страху, він просто ще деякий час лежав вдивляючись до болю в очах в неймовірно білосніжну стелю кімнати. “Так це «той світ»? А де ж суд, де святий Петро, ангели? Чи може я…”
-Спокійно, спокійно мосьє Тристан, це ще не пекло, і не рай…
«Щойнопомерлий» повернув голову на бік і побачив, що на стільчику біля мушлі, де ще кілька хвилин (а може годин? днів?) тому сиділа дівчина тепер сидить огрядний чоловік, в чорній оксамитовій мантії з широкою чорною бородою. В нього було приязне лице, і тільки низьке чоло надавало йому трохи суворого вигляду.
-Звичайно, перепрошую, що заліз у ваші думки, ще до початку слідства, але мені було просто цікаво, про що ви будете, думати коли отямитеся. О! Дозвольте представитися, - він встав і простягнув Тристану руку, - Аурелій Максімус Нот, старший слідчий Першого Архангельського управління.
Зі всього, що сказав цей чоловічок, Тристан зрозумів лише слово «Архангельський», з чого зробив висновок, що перед ним ангел. Легко, як в безжурні дні його молодості, він зіскочив з ліжка, впав на коліна на блискучу від чистоти підлогу, і поцілував Ноту руку. Той вирвав руку, і відскочив назад до столика з мушлею, невпевнено поглядаючи на «щойнопомерлого».
-Ви… Ви чого?
Замість відповіді лицар (чи його дух чи прах) впав лицем на землю:
-Ваша ангельська… святість… величність… високість…Confiteor, Confiteor!, - Тристан встав на коліна, і піднявши очі до стелі, яка за блиском і чистотою нічим не відрізнялася від підлоги почав молитися, - Pater noster…
В цю мить відчинилися до тих пір непомітні двері і в кімнату просто влетів інший чоловік, який був просто копією Нота, з тою різницею, що волосся і борода в нього були руді, а все обличчя було вкрите ластовинням. Побачивши німу сцену – Аурелія біля столика, а Тристана перед ним на колінах, він обурено крикнув, а тоді гучно ляснув у долоні, і перед ним в мить з’явився столик з сувоєм пергаменту і пером в чорнильниці:
-Ну тепер тобі не викрутитися Ноте! Обурливо! Ти вже крім дослідчого читання думок, впливаєш на свідомість… Жах!, - рудий щось швидко писав на пергаменті.
-Але… Але… Аргентію! Я не знаю, що з н-ним, - від розгубленості Нот зблід і почав заїкатися, - коли я п-представився, він п-поцілував мою р-рук-ку, а т-тоді вп-пав на к-коліна і п-почав молит-тися. Можливо ц-це… Так! Так!, - лице і вимова Нота знову прибрали звичний стан, - Це мабуть асоціативні галюцинації і все таке!
-Галюцинації, кажеш! Ну добре, - Аргентій знову ляснув, і столик зник, - і цього разу викрутився. Але!, - він загрозливо підняв в гору коротенький вказівний палець, - я доб’юся, щоб до щойнопомерлих, ти з’являвся лише одночасно з захисником!
Поки відбувалася ця сцена, її головна причина, себто Тристан, так і стояв на колінах, перед цими «ангелами», вже й не намагаючись зрозуміти про, що вони говорять. Слова молитви застрягли в його горлі, а єдина думка, яка в голові, вже зовсім не до речі крутилося: “Встань з підлоги, дурню, ти ж хворий! – Я? Та я вже мертвий!”.
-А, з підлоги, все-ж таки встаньте мосьє Тристан!, - Аурелій, вже крикнув «ага», але знітився перед суворим поглядом рудого, - Отже – дозвольте представитись, - Аргентій взявши лицаря за плечі підняв його з колін, і стиснув йому праву руку, - Аргентій Мінімус Мор, ваш захисник у даній справі.
-Якій справі?, - ошелешений Тристан не розумів, від чого, і головне як, його зможе захистити цей дивак? Від Нота?
-У справі “Про зраду Його Величності короля Корнуолу Марка, прозваного Квонімором, його васалом, лицарем Тристаном, принцом Лаєнес”.
В кімнаті стало тихо. Це, Тристан зрозумів прекрасно – отже вже починається суд над його гріхами, перший і найтяжчий з яких – зрада сюзерена.
-А решта?
-Решта чого?, - поцікавився Нот.
-Гріхів… порушення заповідей…
Тут Нот і Мор вперше проявили єдинодушність і розсміялися:
-Розумієте, мосьє Тристан… ну, це досить складне теологічне і онтологічне питання, - Мор помітив нерозуміння на лиці Тристана, і дещо прояснив сказане, - тобто питання Бога та істини… Ну, простіше кажучи, – все життя людини сконцентроване…
-Тобто зосереджене, - урвав його Аурелій.
-Так-так… Зосереджене навколо однієї події чи вчинку, в яких людина має право вибору – діяти так чи інакше. Власне це і є предметом розгляду після смерті чи як кажуть у вас суду…
-А всі інші гріхи не підлягають посмертному слідству, оскільки рівноцінна кара за них несеться людьми на протязі їх життя, - бундючно додав Нот.
Лицар, суть сказаного зрозумів, незважаючи на деяку офіціозність сказаного… “Стій! Що це за слово таке – о-фі-ці-оз-ність? Звідки я його знаю?”.
Аргентій легенько кахикнув, і спокійно поглянув на   Тристана:
-Це ми вводимо у вашу свідомість необхідний мінімум знань, для проведення слідства. Зачекайте, ще хвильку!, - Морі Нот тримали в руках книжечку схожу, на ту, яку гортала дівчина, і весь час стромляли в нього авторучкою (????).
За кілька секунд, Тристан уже дізнався (хоч зараз йому здавалося, що він і так знав усе життя) значення термінів «слідство», «розгляд справи», «слідчий», «адвокат», «суд присяжних»…
-Ми можемо починати, - і Мор, і Нот нетерпляче дивилися на нього.
Тристан набрав повні легені повітря (хоча для чого воно «щойнопомерлому»? ), і приготувався відповідати на питання…
…”І тоді сер Тристан одразу виплив у море, а прегарна Ізольда була в їхній каюті, і тут їм захотілося пити, і вони побачили невеличкий золотий слоїк, в якому, як їм здалося було шляхетне вино. Потім вони сміялися, і жартували, і пили досхочу до один одного. Та коли напій був уже в їхньому тілі, вони так міцно покохали один одного, що вже ніколи, ні в радощах, ні в горі, не зреклися свого кохання…”.
Суддя, ірландський абат, дуже зрадів, що його підсудний з однієї з ним епохи, а коли дізнався ХТО саме, то почав звертатися до нього не інакше як «сер», при розмові нахиляти голову, а вирок приготував спеціально в стилі тих часів.. Додайте до цього симпатію слідчого і захисника, виступи яких практично не відрізнялися за змістом – «не винен», і ви отримаєте практично 100% гарантію виправдання.
Але Тристану було байдуже. Він вже усвідомив ситуацію, і зі всім смиренням був готовий прийняти будь-який вирок. Тільки тепер він зрозумів, всю різницю між «життям» і «життям після смерті» - там, ти принаймні думаєш, що вирішуєш все сам, а тут, ти не маєш з цього приводу найменших ілюзій…
Мор, переморгнувся з Нот і штурхнув Тристана, зараз мали зачитати висновок і вирок. Лицар змусив себе дослухатися до пишномовного абата-судді:
“Суд прийняв рішення – оскільки слідством встановлено, що сер Тристан перебував під дією зілля, відомого під назвою «любовний напій», і не міг контролювати свої почуття до Її Високості принцеси Ізольди, що мало наслідком подальшу зраду та інші злочини відносно короля Корнуолу Марка, прозваного Квонімором, суд прийняв рішення:
ВИПРАВДАТИ СЕРА ТРИСТАНА, ПРИНЦА ЛАЄНЕС, У СПРАВІ ”ПРО ЗРАДУ КОРОЛЯ КОРНУОЛУ МАРКА, ПРОЗВАНОГО КВОНІМОРОМ”
Нот і Мор, які спеціально на засідання, як і суддя, одягли оксамитові чорні мантії, і білі перуки, першими підірвалися з місця і почала плескати. Ззаду овація була підтримана, десятками спостерігачів, яких назбирувалися у простору залу суду, поволі, і на яких Тристан, до того часу не звертав уваги. І лише сам «герой дня», залишився сидіти нерухомо. В голові одна за одною снували думки: “Виправдати… Ізольда… покохали один одного…”. Щось було не так, щось не давало йому радіти (хоча, чому саме радіти, він би й так не розумів). І тут його осяяло!
-Ні! НІ! Я ВИНЕН!, - його голос, загартований в шумі битв, зумів перекричати галасуючи юрбу, - Я ВИНЕН! Я кохав Ізольду! Кохав її по-справжньому, а не через зілля чи напій! Я зрадив короля, бо я кохав!
Тишу перервав одночасний пронизливий сміх Мора і Нота:
-Це шок!, - крізь сльози сміху видавив з себе Мор.
-Асоціативні галюцинації!, - вторив йому Нот.
-Сер вирок затверджено Другим Архангельським управлінням, - розгублено сказав суддя-абат, - Ви не винні!
-Ні! Я ВИНЕН! ВИНЕН!Я…
…-ЗНАй-у!, - Тристан ледве зумів втримати рівновагу. В одну мить зникло все – Мор з Нотом, суддя-абат, сміх і вигуки юрби. Він покинув залу суду, і судячи з пейзажу перебував десь між хмарами. Точніше сидів в човні, який нісся в небі, а біля стерна стояв чоловік закутаний в плащ. На щоглі, висіло вітрило, яке змінювало колір, в залежності від барви хмар – чорне, сіре, синє.
Стерничий був згорблений чоловік, закутаний в довгополий плащ. Він мовчки керував човном, опускаючи його все нижче і нижче до землі. По швидкості руху хмар було відчутно, що дме сильний вітер, але Тристан, на правах «щойнопомерлого» нічого не відчував. Чоловік, озирнувся, і окинув маленькими, але як рентген (нові слова просто роїлися в мозку лицаря) пронизливими очима, з під ріденьких сивих брів. Його зморшкувате, обтягнуте пергаментною шкірою лице перекосило щось на зразок посмішки:
-Ви вже тут? Ще хвилина затримки, і ви не змогли-б сбди переміститися. А так зараз буде на місці!, - його хрипкий, наче застуджений голос неприємно деренчав, зливаючись з шумом вітру у якусь химерну мелодію.
-А де я? В пеклі…, - сором казати, але Тристан від цієї думки ледь не зомлів.
-Хе-хе! Я туди не їжджу! Старий Харон, просто перевізник між тим і цим світом. Чи цим і тим, як хочете.
Вони опустилися ще нижче, і Тристан вже міг розгледіти внизу гори, річки, море. Все змінювалося дуже швидко, і можна було лише уявити, з якою швидкістю вони летіли.
-А куди ми летимо?, - наважився запитати Тристан, коли човен вже надто довго, як на лицаря, летів над морем.
-В Бретань!
Серце (чи що там в «щойнопомерлих») в лицаря тьохнуло, від однієї лише назви… Бретань… Там жила Ізольда… Там помер Тристан. Ця парадоксальна думка, змусила його отямитися:
-А чому ми туди летимо?
-Не знаю! Мені наказано вас туди доставити, а старий Харон ніколи не задає забагато питань, - він озирнувся на Тристана лукаво сміючись, - До речі, можете вже заплатити!
-Але в мене нема грошей!
-Не може бути. Погляньте в кишенях, вони мали вам щось покласти!
Тільки тепер лицар помітив, що він уже не в довгому білому балахоні, чи блакитній мантії, в якій він був на суді, а в звичайному одязі лицаря: довгий білий плащ, кольчуга, чоботи. Він помітив на поясі невеликий капшучок, в якому виявилася купка золотих монет. Тристан байдуже зняв його з пояса і простягнув Харону. Але стерничий похитав головою і взяв лише дві монети:
-Решту лишіть собі! Хто його знає, можливо вони вам згодяться, а старий Харон знає, що говорить, - відповів він на німе запитання.
Вони почали швидко знижуватися, і Тристан вже міг розрізнити знайомі пейзажі Нормандії і Бретані – луги, невеличкі села, міста, ріки, міг бачити людей які працювали, плакали, сміялися, а головне – жили! Був прекрасний сонячний день, вітер весело дмухав у вітрило, яке зараз стало майже прозорим, і човен летів на кілька саженей над землею, але, вочевидь, він був невидимий, бо ніхто його не помічав.
Незабаром, вдалині Тристан побачив контури знайомого замку над морем, в якому він доживав останні дні. Дивно, але це не викликало в нього ніяких почуттів, хоча передочікування чогось наростало всередині. Харон повернув стерно, і вони пропливли повз замок, над садом, і почали опускатися над… цвинтарем.
Харон опустив човен, на тінисту стежку, що вела до могил, і прошепотів (хоч і так ніхто-б не почув):
-Там, під горою! Я скоро повернуся!, - і човен просто розчинився в повітрі.
«Щойнопомерлий» здогадався куди він має йти. На його губах промайнула навіть усмішка іронії: “Може це атк прийнято? Слідство, суд, відвідування власної могили… Цікаво, скільки вже тут пройшло часу…”. Він ішов повз згорблені надгробки і хрести, в напрямку вказаному Хароном. Так, справді, там виднілася свіжа могила і білів новий надгробок. Навіть здалеку лицар зумів роздивитися щербатий напис вибитий на ньому:
“DRUSTANS HIC IACIT CUNOMORI FILIUS”
Але тільки підійшовши на кілька кроків туди, він зумів побачити постать яка там сиділа. ІЗОЛЬДА! Мила Ізольда Білорука! Те, що збиралося в ньому, під час польоту, вибухнуло. Він знайшов, дочекався свою кохану! Але, що з нею? Що за дивне сяйво оповило її7 Що за пустка в її грудях!
-НІ! ТІЛЬКИ НЕ ВОНА!
Тристан схотів бігти туди, але не зміг зрушити з місця:
-Не втручайтеся!, - прошепотів в голові голос Нота.
-Все санкціоновано Найвищою Небесною Канцелярією», - промимрив голос Мора.
-Замовкніть!, - крикнув їм подумки Тристан. Голоси замовкли, але він і далі стояв ніби заморожений. А Ізольда, голосно зітхнувши впала на могилу. Лицарв як білесенька хмарка здійнялася на її тілом. Вона померла…
Звідкись прибігли доти непомітні слуги, почувся крик, плач і тіло Ізольди понесли до замку. А Тристан, якого вже відпустило, впав на землю. Він почувався повністю пустим, порожнім… Хотілося так лежати, і не бачити, не чути нікого і ніщо… Невідомо скільки він так пролежав, коли нарешті розплющив очі, і побачив над собою зоряне небо. Зненацька, зорі почали якийсь дивний танок, в результаті якого, з них склалися обличчя Мора і Нота. В порожнині Тристанової душі нарешті з’явилося перше почуття – досада, від якої він аж застогнав. Тільки їх не вистачало.
-Ну, я б сказав, що ви маєте вигляд людини, для якої все життя вже позаду, але воно для вас і так позаду, - з лукавою посмішкою розпочав Мор.
-А щодо Ізольди – ви взагалі унікал!, - зітхнув Нот.
-Слухайте, ви!, - Тристан зірвався на ноги і почав кричати в небо, - Чому вона? Чому? Невже немає інших, кандтад… канди-да-тур, - насилу він вимовив, ще одне слово.
І Аурелій, і Аргентій переглянулись і засміялися.
-То він ЩЕ не зрозумів!
-М-да, sancta simplitia!
-А… що, власне кажучи, я не зрозумів.
І вперше, відколи лицар їх знав, ці двоє вчинили однаково:
-Причина вашої смерті, мосьє Тристан…
“А це тут до чого? Стривай… вітрила… але-ж вона… померла? Ні! Білорука мені збрехала!!!”, - лицар знову безсило впав на землю. Отже за зраду короля, він поніс кару, ще при житті. І не треба ніяких судів, вироків, виправдань…
-В неї був вибір – вчинити так чи інакше, - знову почав Максімус.
-І це стане причиною слідства, - продовжив Мінімус.
-І навряд чи її виправдають, - промовили вони двоє, і їх обличчя розчинилися в небі.
Як Тристан не напружував очі, більше знайти їх там він не міг. “Прокляття! З’являються непрошені, а зникають, коли найбільше питань...”. І знову, мабуть “несанкціоновано” прочитавши думки, в голові з’явився Нот:
-Слухаю вас?
-Я зустріну Ізольду тут... тобто там... тобто її душу?
-Можливо. На все має бути санкція Вищої Небесної Канцелярії. Ще щось?
“Та ні! Але...”:
-А який вчинок був вирішальним в житті Білолицьої?
Нот хихикнув:
-Ви щойно були при ньому присутні, мосьє Тристан...
І лицар залишився один. Душа нила так, як не нила при житті. Він не знав куди іти і що робити. Та й Харона ще не було. Він зітхнув, і вжн повернувся, щоб прогулятися по кладовищі, як побачив човен. Вітрило, тепер чорне як ніч, було спущене, стерничий згорблено стояв біля стерна, а поруч човна стояла... Ізольда. Тристан поточився, але ні на мить не відривав погляду від її обличчя. Вона стояла біля нього, така близька так кохана, усміхнена вона ступила крок йому назустріч, і Тристан, теж і вони кинулися в обійми один одного. І не потрібно жодних санкцій Небесної Канцелярії...
А Харон цього не бачив, бо роздивлявся небо, з якого впали дві зірки. Чи це йому просто здалося?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Ігор, 05-05-2006

[ Без назви ]

© Іван G., 14-04-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61964702606201 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …