

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	826
Творів:	12482
Рецензій:	19313

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Психологічний триллер

Дім Диявола (уривок)

© Ольга Мігель, 14-05-2008
Передмова: Коли ти чорна вівця і біла ворона, життя тебе остаточно дістало і здається, що рослинам – й тим жити краще, доля може підсунути тобі ще більшу свиню у вигляді самого Диявола з веселою пекельною компанією. І тоді вже ти точно побачиш, хто в цьому житті чого вартий. А й справді: може весь світ не білі, а сірі вівці? Відповідь треба шукати в собі й тих, хто тебе оточує. Бо дивлячись на свої найпотаємніші бажання, люди часто забуваються і гублять звичні буденні маски святих. ЧАСТИНА ПЕРША Ніч проковтнула місто, кинувши відблиск мертв’яно-блідого місяця на моє обличчя. Втім, і його холодне світло час від чашу закривали сірі хари, що пропливали по чорному, майже беззоряному небу. Жодного вітру, жодного руху чи звуку… хоча, звуків я б і не почула, бо в навушниках у мене на всю можливу для МР3-плеєра гучнічит грала «Otto Dix – Белый пепел». Двором ширяли чорні таємничі тіні, які ніхто крім мене не бачив. І не дивно – вони є лише у моїй голові. Тіні минулого, тіні теперішнього… а за майбутне не кажу нічого, бо не знаю, що воно взагалі може мені принести, і чи знайде мене взагалі. Та я й сама суцільна тінь, інакше про себе і не скажу: немає ні друзів, ні коханої людини; з батьками живу одночасно в одній квартирі, й на різних планетах на протилежних кінцях галактики; сессію здала на самі «Відмінно» - то й добре… а сама? Потерті джинси, чоловіча сорочка або мішкувата футболка, кросівки, розтріпане темно-мідне волосся до лопаток й вічно чимось незадоволений вираз обличчя – ідеал жіночності! Пощастило ж мені! Якщо в нормальних людях світло й тінь, опинившись у душі в рівній кількості, змішуються і перетворюються на сірий, то в мене що чорне, що біле, існує окремо: одночасно автономно й у співпраці. Така от я істота: схиблена біла ворона і чорна вівця, яка ні як не може змішатися з натовпом. Внизу проповзла п’яна компанія: обкурені дівчата-пискухи в коротких спідницях і бритоголові хлопці в брудних кепках, які брутально хапали їх за сідниці – і все це під пісні Дібілана (які я почула, на мить витягши з вуха навушник). Ні, краще вже я вдавлюся, ніж змішаюся з ТАКИМ натовпом. На щастя ще з дитинства я послала до дідька принцип «З вовками жити – по-вовчі вити». Ще не вистачало мені підгавкувати купці якихось дурнуватих шавок! Я скривилася, закрила балкон (все одно ця купка навіжених зіпсувала мені настрій) і повернулася до своєї кімнати, де на дивані давно валявся зібраний в дорогу рюкзак. На столі лежав конверт, в якому знаходився залізничний квиток до Києва і бейджик з голограмою та написом: «Льона Стеженко. Переможниця». Київ… трохи більш ніж за годину я сяду на поїзд, який довезе мене до вбитої метушнею столиці. А там на мене чекає традиційна головомийка, що увінчається посадкою на літак у Борисполі. Цікаво, і кому я в цьому світі знадобилася? Навіть не пам’ятаю, щоб брала участь у цьому дурнуватому конкурсі, десять переможців якого отримували поїздку до Парижу (клятий банальний розсадник жабоїдів!). Втім, не могли ж вони дати мені цей приз задурно – не така вже я рожева королева Поккемонів, щоб весь світ мріяв мене вдовольнити. Мабуть я просто випадково, від нічого робити, відправила десять упаковочок від сухариків чи вісім етикеток з пляшок соку, а потім й сама забула. І яка мені, власне, різниця? Головне, що я тиждень проведу за кількасот кілометрів від цієї осточортілої квартири в осточортілому рідному містечку. А все інше хай іде до дідька, мені пора в дорогу! * * * Пустий вагон. Купе (як і годиться переможниці престижного конкурсу, про який вона нічого й не пам’ятає). Як не важко здогадатися з логіки, в купе я сама. З одного боку краще й бути не може – я не просто звикла до самотності, я її обожнюю. І зараз я погодилася б розділити її лише з однією людиною – тим, кого я ще дівчинкою бачила увісні, коли в ніч перед Різдвом ворожила на судженого. Уже в тому сні він зчарував мене, і нікому крім нього я вже не зможу віддати свого серця. Й байдуже, що померлий у мені здоровий глузд тверезо говорить: його не існує. Я все одно чекатиму тільки на нього, на ці сірі очі, в яких світиться одночасно веселий і сумний, повний нерозуміння погляд. Нехай я посивію дівкою, але не зражду йому. Кожної ночі, з тієї пори, я мрію знову, хоч раз, побачити його у сні (на те, щоб зустріти його наяву, я не смію навіть сподіватися). Так, дурна мрійниця. Так, приречена вічно бути самою з таким світобаченнм, але я це я і змінитись не зможу, та й не збираюся. Порожній вагон. І я у ньому одна, одна серед тиші. Це ніби уособлення мого світу: немає набридливої метушні, п’яних реготів з сусідніх купе. Я одна, і мені просто прекрасно. Щоправда трохи лячно – а раптом на одній зі станцій таки зайдуть пасажири, знищивши ідеальну порожню гармонію мого світу? Раптом хтось з них, поки я спатиму, зайде до мого купе, пограбує мене, вб’є чи, щонайгірше, придушить і згвалтує? На мить затримтівши ніби від холоду, я встаю з простеленою постіллю нижньої полиці і повертаю шпінгалет дверей купе. Все. Тепер мою фортецю в порожнечі, єдине у вагоні купе, де горить світло, ніхто точно не потривожить. Як добре, господи, як добре! Нарешті за багато місяців я повністю сама, абсолютно вільна від усіх цих дріб’язкових, метушливих людей! Я звикла бути сірим птахом-одинаком у сірому натовпі. Але як добре бути одній у порожнечі, де натовп замінила темрява і приправелна спецією стукоту колес тиша! Не можу сказати, що я щаслива: для мене щастя – міф, так само, як і дванадцять подвигів Геракла, Олімпійські боги чи Медуза Горгона. Я не щаслива, мені просто добре. …Добре, бо у цій тиші всього навсього немає тих, хто мене не розуміє. Рюкзак з речами та джинси на сусідній полиці, я лежу в самій лише білій акріловій сорочці та дивлюсь на сіре дно верхньої полиці. В голові бджолиним роєм гуляють думки, але їх мед – отрута для тих, кому просто не дано зрозуміти його смак. Вони лише мої, і нікого більше. Вони злякають наївних, зацікавлять філософів, викличуть захоплення у неформалів… але для мене вони просто є, і нічого мені більше від них не треба. Хай фальшиві царі в сірих коронах п’ють із золотих кубків, мені вистачить і дешевої грубої глиняної чашки. І нехай в ній буде не дороге рідкісне вино з вишуканим штучним букетом, а звичайна вода. Для мене головне зрозуміти її смак. Я одна, одна в купе, в порожньому вагоні. Мені спокійно, мені добре. Довгоочікувана самотність… Зупинка. Потяг знову рушив. …Довгоочікувана самотність, яку вбив стук у двері мого купе. - Хто там? – незадоволено запитала я, натягуючи джинси. - Сейлор Мун! – не менш незадоволено відповів мелодійний, трохи відчужнений голос. – Відчиніть, у мене місце в цьому купе. Ні, ні, ні, і ще раз ні! Такого просто не може бути! Цілий вагон пустує, і от на третині дороги саме в моє купе, в мій острівець відлюдності, було продано ще один квиток! Так, доля любить посміятися, надриваючи живіт від реготу спотерігати, як ми корчимось в агонії. Втім, це її і лише її законне право! Я відкрила купе і побачила невисоку дівчину років двадцяти з наплічною сумкою: дрібні чорні кучері до лопаток, темно-карі дзеркальні очі, бліда, мармурова шкіра. З одягу – коричневі штани, чорні шкіряні балетки з мідними пряжками, темно-фіолетова блуза, яка елегантно підкреслювала стрункий мов тростина стан. - Здається, ми сусіди! – посміхнулась дівчина тонкими, фарбованими червоним устами, що на мармуровій шкірі здавалися смужкою крові. - Так, дійсно, схоже на те, - відказала я, байдуже вертаючись на свою полицю (ну от, далі доведеться спати в джинсах). - Бачу, ви так само незадоволені, що у всьому порожньому вагоні когось підсадили саме до вашого купе, як і я тим, що у цьому ж порожьому вагоні мені дісталася поличка в купе, у якому вже хтось сидить! – філософськи хмикнула дівчина, криво посміхнувшись. - А ви спостережлива. Теж любите самотність? - Скоріше ненавижду компанію тих, хто не відчипляється від мене з дурнуватими запитаннями на кштал «Чому я ТАКА?». - Яка ТАКА? - Ніяка. Просто інша. Та й словами… - …цього не поясниш, - закінчила я трохи припіднявшись, і сперлася на лікоть. – Можна лише відчувати самому. Інакше не зрозуміти. У відповідь дівчина посміхнулась вуголками червоних губ і сказала: - Роксана. - Льона.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 3.03821992874 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design