

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	660
Творів:	10022
Рецензій:	15141

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фантастичний детектив (уривок)

ЧЕРВОНИЙ ТА СИНІЙ

© Маріанна Маліна, 12-05-2008
Уривок з роману Хто знає про те, що далеко за туманними хвилями є прекрасний світ мрії? Чаньський афоризм У метро людно. Всі вже напідпитку, тому в локомотиві панує атмосфера свята та братерської любові. Одягнутий у Діда Мороза бродячий музикант, з натуральним червоним носом та накладними вусами, душевно грає на баяні, забувши про гроші. Я сиджу і спостерігаю, як молодий хлопець, у костюмі Мефістофеля ( ріжки, хвіст та чорна накидка, підбита із середини червоним) показує трьом Снігуркам, у коротеньких блакитних шубках, фокуса. З великого чорного циліндру (Мефістофель спочатку демонструє, що там нічого нема) він дістає силу-силенну блискучого «дощику» та вішає дівчатам на шию, ті задоволено хихотять і переминають стрункими ногами. Потім хлопець робить магічні паси над циліндром і витягує звідти живого білого кролика. Дівчата вищать із захвату. — А тигреня можеш витягти? — запитує одна. Хлопець саджає невдоволеного кролика знову до циліндру, робить паси й витягує звідти іграшкове плюшеве тигреня та віддає його Снігуркам. Дівчата знову вищать. Потім запитують: — А де ж кролик? — Он де він! — вказує на мене хлопець. І справді в мене на руках опиняється цілком матеріальний кролик, який роздратовано пряде вушками та сердито дивиться на мене рожевими очима. Видно йому зовсім не до вподоби, що з ним так поводяться. І він через секунду, боляче брикнувши мене задніми лапами, тікає геть і зникає в натовпі. Мефістофель підморгує мені. «Зараз скаже, що мені треба прямувати за білим кроликом», — подумки усміхаюся я. Хлопець нахиляється до мене і я чую біля вуха нарочито таємничий з підвиванням шепіт: — Ні … Тобі не треба за білим кроликом. Здається, ти вже на місці — у Країні Чудес… — Відступає на півкроку. Продовжує: — Краще подивися, що в мене в руках! — він театрально розкриває свого червоно-чорного плаща, помахує ним, потім підносить до мене руки і відкриває долоні, на яких в одній руці цукерка в червоному фантику, а на другій — у синьому. — Яку вибираєш? — лукаво дивиться. — А можна дві? — усміхаюся у відповідь. — Можна, — хитро поблискує очима він. І через мить цукерки плавно підіймаються у повітря та летять мені до рук. Дівчата в захваті, аж заходяться виском. Мефістофель ще раз підморгує: — Все буде добре! Не сумуй, красуню! Вдома тихо. Я люблю тишу. Заходжу, акуратно поправляю різдвяний віночок на дверях. Потім знімаю пальто і лишаюся в срібній вечірній сукні. Дивлюся на себе в дзеркало у передпокої. Це плаття пасує мені до очей. Знімаю шапку — руде волосся, яке я не встигла до свят підрізати, добряче підросло, та стирчить на всі боки… Підіймаю його рукою до гори. Повертаю голову ліворуч, праворуч. Та загалом не так вже й страшно. Он шия так собі, нічого… Довга. Та через секунду мені робиться сумно. Відвертаюся від дзеркала з закушеною губою. Потім згадую… Знову всміхаюся… Де ж там мій подаруночок? Рука нащупує цукерки в глибині кишені пальта. Ось вони… Такі прості і скромні в мене на долоні, нагадують про таку жадану, далеку, і, мабуть, уявну магію новорічної ночі… Йду до кухні. На білу скатертину стола кладу цукерки, подаровані Мефістофелем. Замість електрики підпалюю свічки у високих срібних підсвічниках. Ставлю на стіл. Також підпалюю свічку в золотавому ліхтарику, з металевою пластиною нагорі та висячими по боках металевими ялиночками. Ліхтарика колись давно подарувала мати. Пластинка крутиться від потоку гарячого повітря, і ялиночки мелодійно дзеленчать. Цей дзвін і мерехтіння свічок роблять кухню трохи казковою. У мене шумить в голові від випитого вина, я сідаю біля столу, опираю голову на руки і дивлюся, як обертаються ялиночки. Потім беру цукерки за хвостики і задумливо кручу ними по столу. Вони такі яскраві — червона та синя. А тепер вони танцюють в парі, і я вальсую ними: «Там-пам-пам-пам… Там-пам-пам-пам…» Це зачарована принцеса з зачарованим принцом. Вони нащадки двох ворогуючих королівств — червоного й синього. А їх жорстокі батьки не дозволяють їм поєднатися. Тому вони зустрічаються тільки раз на рік — на новорічному карнавалі. І є в них тільки одна ніч… щоб танцювати і танцювати по білому паркету… і мати надію, що прийде добра фея і зніме чари з їх родин… І тоді вони поєднаються навіки… … А якщо поєднати ці кольори — то вийде фіолетовий, — приходить несподівана думка. Цікаво, а що означає фіолетовий колір? Це має бути щось зв’язане з магією… Я покидаю цукерки на столі й натхненно йду шукати відповідь до полиці з книжками. Десь була така книжка... Точно пам’ятаю… Ось і вона: «Мова кольорів». Гортаю важкі сторінки зі щільного гладкого, трохи пожовклого паперу. Знаходжу: «Містичне, магічне, чарівне, здатне знищити протилежність між бажанням і дійсністю, це — фіолетовий колір. Між протилежними червоним і синім, між фанатизмом і фаталізмом, між нещадною силою і сліпою любов'ю стоїть фіолетовий: гармонія суперечностей.» От так. Чого ж тоді вибирати… між червоним та синім? Раптом я чую, як до мене настирно дзвонять в двері. Хто б це міг бути? Загортаю книжку і йду відчиняти. На порозі стоять хлопець з дівчиною. У хлопця на голові кумедна червона шапочка з білими фальшивими кісками, що виглядає іще більш потішно в поєднанні з його справжніми вусами. Поки я відкриваю рота, щоб щось сказати, він вистрелює мені в квартиру хлопавку з конфеті і кричить: — З Новим роком!!! — Ой, — пищить дівчина, помітивши мене, — вибачте, ми здається переплутали поверх! Я обтрушую з себе різнокольорові паперові кружечки й зачиняю двері. Буває… Тільки я відхожу від дверей — знову дзвоник. Та що ти будеш робити! Вони що, вирішили ще раз вибачитися? Але цього разу на порозі стоїть п’яний Ігор. Не чекаючи, коли я його запрошу, він завалюється до мене в передпокій. Вигляд у нього дивний. Обличчя не голене, пальто розчахнуте, верхній ґудзик на сорочці відірвано з м’ясом. Зате в руці він тримає пляшку шаманського та паперовий пакет з мандаринами. — Дариночко, — язик в нього заплітається, а очі, як у побитої собаки, — з Новим роком! На, тримай! Він тикає мені до рук пляшку і не втримує мандарини в руках — частина їх падає на підлогу, і вони котяться по підлозі яскравими помаранчевими кульками. Я стою з пляшкою шампанського, відкривши рота… У такому вигляді я його ще ніколи не бачила. — Що сталося, Ігоре? — намагаюся оговтатися від його вторгнення, та мені таки цікаво, як це він дійшов до такого життя… — Пробач мені, Дариночко! Мені так погано, так погано… Зайшов тебе поздоровити, — без особливої логіки продовжує він. Пакет з мандаринками в його руках знову небезпечно хитається, і Ігор, щоб втримати рівновагу, однією рукою притуляється до стінки. — Пробач мені… ну, що мені зробити, щоб ти мене пробачила? Щось мені зовсім погано… Давай вип’ємо? Мені, чомусь, робиться шкода його. І ще, я розумію, що мені зараз його ніяк не витурити. Тому мовчки йду до кухні. Ігор за мною. — Ти мені вибачаєш, Даринко? Ну, скажи? — запопадливо продовжує він, вивантажує нарешті свої мандарини на стіл та виймає з кишені плитку шоколаду. — Де в тебе бокали? Він по-хазяйськи дістає два скляних фужери з моєї полиці, ставить на стіл і починає відкупорювати пляшку. — Ти в мене, як «луч свєта в тьомном царствє …», а життя таке повне лайно… — балагурить Ігор, зморщивши лоба від зусилля, і пляшка з тихим сичанням відкривається, — Я профі! Бач, як відкрив! Не пролив ні краплі… Хвалиться він та розливає шампанське по фужерах. Воно піниться, але Ігор, мабуть, дійсно профі, якщо і п’яним умудряється не пролити і тут. — Мир, Даринко? — дивиться на мене з піднятим фужером. Я думаю, що з п’яним краще не сперечатися, тому теж підіймаю шампанське. Ігор випиває і одразу наливає ще. Я з підозрою дивлюся на нього, мені здається, що пити йому більше вже аж ніяк не можна. Але він не зважає. Очі в нього робляться ще більш блискучими, а язик все більше заплітається. — Ми знаєш, скільки зараз працюємо? Ми так працюємо… Світу білого не бачимо… — белькотить Ігор і чистить мандаринку, — У нас тепер така апаратура… Нова… І такі специ… Ігор показує великого пальця, мовляв, кльові специ… — Так що не бійся… — самовпевнено шкіриться він та закидає мандаринку до рота. Я дивлюся на нього і не впізнаю — щось в ньому з’явилося. Те, чого раніше я в ньому не помічала. І справа не тільки у відірваному ґудзику. Щось в погляді — немовби хтось переключив невидимого тригера всередині нього, і його очі зробилися жорсткими, колючими… наче це і не Ігор зовсім, а якась інша людина. — Ми їх виловимо всіх, як бліх… Ці суперлюди ніколи не доберуться до влади… Ну, чого ти не п’єш? Випий зі мною! — доливає мені Ігор та бере до рук мандаринку. Кладе її на долоню. — Вони у нас знаєш зараз де? Ось тут! — він стискає кулака і розчавлює мандаринку з якої починає текти сік. Мені на секунду здається, у хисткому світлі свічок, що з його руки стікає кров. Червона, густа, вона ллється поміж пальцями на білу скатертину. Я на мить заплющую очі, а коли відкриваю, то бачу тільки розчавлену мандаринку, яку Ігор все ще тримає в руці.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Цікаво
© Хижий Птах, 14-05-2008

читається
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олексій Тимошенко, 13-05-2008

"Вони у нас знаєш зараз де?"
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олег Derim, 13-05-2008

Інтригує
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся, 12-05-2008

Згенеровано за 0.0126149654388 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

ЧЕРВОНИЙ ТА СИНІЙ

Цікаво

читається

"Вони у нас знаєш зараз де?"

Інтригує