

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	723
Творів:	10888
Рецензій:	16579

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Сатира й гумор

Бюрократозавр

© Олексій Тимошенко, 08-05-2008
Віктор Олександрович К., шановний та геть поважний директор однієї, теж шановної та поважної організації, йшов по коридору приміщення, в якому вона розташовувалась та наспівував пісню, яка ще вчора причепилась до нього і зумовлювала появу теплих фарб його веселого настрою. Хоча, можливо, це веселий настрій зумовлював появу пісні. Так чи інакше, Віктор Олександрович К. впевнено рухався по коридору першого поверху приміщення шановної та поважної організації у напрямку до свого кабінету, що розташовувався на другому поверсі і в якому був великий стіл, шкіряне крісло, шафа для паперів та книжок (останніх було мало та нецікавих), яскрава картина на стіні та ціла купа «невирішених питань», або ж невідкладних «справ», які були записані в порядку зменшення актуальності у його нотатнику. Віктор Олександрович К. йшов і думав про те, як дістанеться свого кабінету, впаде у шкіряне крісло і втупиться поглядом у свій нотатник. Потім він викличе Юлєчку і попросить її зварити кави. А потім він почне викреслювати на білому папері «невирішені питання» або ж невідкладні «справи», а разом з ними, в своїй уяві, і прізвища деяких людей, які його оточують і які спричинили появу деяких пунктів із цього списку. Раптом фантазії Віктора Олександрович К. були зіпсовані галасом працівників організації, які зібралися біля дверей відділу кадрів і про щось натхненно, зі смаком червоного перцю, сперечались. «Що за веселий гурт?» - невдоволено подумав К. і зупинився. Кудись зникла пісня, а разом з нею почав розсіюватись по коридору і гарний настрій. - Шеф іде! – вихопилось у когось із цієї компанії «імітаторів роботи». Ці слова було сказано неголосно, але так, щоб він їх почув, і щоб почули всі інші працівники. Такий стиль висловлювання був властивий тільки одній людині в їхній організації – начальнику відділу кадрів Миколі Петровичу Ш., невеличкому чубатому чоловічку, який був таємно закоханий у свій шкіряний портфель та Юлєчку. Юлєчка ж Миколу Петровича Ш. не кохала, а от його портфель, і особливо гаманець - їй подобались. Коли Віктор Олександрович К. підійшов до компанії, то деяку мить він мовчав, втягуючи повітря носом. Це була тільки йому притаманна здатність – вловлювати найменші прояви зникнення бажання працювати. Віктор Олександрович К. часто користався цією своєю здатністю і виявляв «імітаторів роботи» за декілька секунд не гірше, ніж нацькована собака наркотики у наркоманів. Дивно, але сьогодні виявити ледацюг не вдалося. Навіть, навпаки, здавалось народ хотів працювати. - В чому справи? - насуплено поцікавився Віктор Олександрович К. – Микола Петрович, що за мітинг у робочий час? - Розумієте, Віктор Олександрович, тут така справа...теє... - Що? Всі мовчали. -Розумієте, - почав швидко говорити начальник відділу кадрів, -я.. прийшовсьогоднізранкунароботубоязавждиприходжузранкунароботудужераноранішевсіх.... - Стоп. – зупинив Віктор Олександрович Миколу Петровича. Він знав, що коли начальник відділу кадрів хвилюється, то дуже швидко говорить. Раніше він в таких випадках заїкався, а потім, після якоїсь терапії, почав швидко торохкотіти. Віктор Олександрович з цього зрозумів, що по-перше, Микола Петрович хвилюється, а по-друге, сталося щось вельми незвичайне, бо хвилювався він дуже рідко, можна навіть сказати у випадках екстремальних, – а тепер продовжуйте.. - Під –ход-жу я до ка-бі-не –ті, а там... – Микола Петрович показав пальцем на двері - Що? – послідкував поглядом за пальцем Віктор Олександрович. Раптом на дверима хтось, або щось, голосно та несамовито, ще й охрипло заревло. Від здивування Віктор Олександрович ледь не впав. -..от і я кажу! – вичавив із себе Микола Петрович. Події минулого тижня нав’язливо з’явились у спогадах Віктора Олександровича. Невже той незнайомець мав рацію? * * Виходить – було в його словах вкраплення правди? Чи не було? Він тоді представився досить просто і ненав’язливо: «Марат Маргулін - експерт, аналітик» і ще щось там... Займається... чим він там займався? Якимись організаційними проблемами, формуванням кліматом колективу, командної довіри і іншою маячнею. Віктор Олександрович К. його тоді особливо не слухав, бо той Маргулін і зовнішності був не зовсім звичної, не слов’янської. В очах – блискавки, язик – як у Миколи Петровича, коли він хвилюється, одним словом - пройдисвіт із пройдисвітів. - Віктор Олександрович, до вас Марат Маргулін, –проспівала Юлєчка. - Хто? - Марат Маргулін. Він говорить, що ви призначили йому зустріч. Віктор Олександрович втупився поглядом у Юлечку. «Який такий Марат Маргулін?» «Нікому і нічого я не призначав» Раптом він глянув на сторінку розкритого нотатника. На білому аркуші, зверху (перше за актуальністю та важливістю) було написано наступне: «зустріч із Маратом Маргуліним, експертом та аналітиком». Що за дивина? Віктор Олександрович К. пам’ятав точно – він не робив цього запису. Не робив. Але запис був. І автором був він, Віктор Олександрович К. - Запрошуй. За мить перед К. з’явився смаглявий чоловік із темними, як ніч, очима, кривою посмішкою, білими зубами та гарних, напевно дорогих, довгоносих туфлях. На взуття Віктор Олександрович завжди звертав увагу. - Вітаю, Вікторе Олександровичу! - Доброго дня! - Ми з вами домовлялись про зустріч, – почав промову Марат. Віктор Олександрович К. подивився ще раз на сторінку нотатника. - Так, домовлялись. Чим можу зарадити? - Розумієте, Віктор Олександровичу, мене, як кваліфікованого експерта та аналітика паперових справ дуже хвилює стан речей у вашій... - Стоп. – Віктор Олександрович К. пильно подивився на гостя. – А яке ви маєте відношення до моєї... - Організації? - Так. - Прямого не маю. Тільки аналіз продуктів вашої діяльності, зменшення іміджу вашої організації на ринку, деяка інформація надійшла від працівників, які звільнилися протягом останнього року... - Послухайте... - Гаразд-гаразд, Вікторе Олександровичу, погоджуюся, джерело інформації не зовсім надійне, але повірте моєму досвіду, є певна небезпека для появи..є-єє.. небажаних речей, паперової аномалії, можливі край руйнівні наслідки, поява Бюрократозавра, нарешті... - Юлєчка, - Віктор Олександрович К. натиснув пальцем правиці на кнопку. - Так, Вікторе Олександровичу!- одразу намалювалась красуня. - Марат Маргулін вже з нами прощається, проведи, будь ласка, гостя. Гість невдоволено насупився. - Ви, Вікторе Олександровичу, робите помилку. Ось вам моя візитка, там номер телефону. Якщо раптом щось таке станеться... номер... а якщо ви мені не вірите.. запитайте у Геннадія Миколайовича Ю., ви, здається, з ним знайомі... Після цих слів Марат Маргулін вийшов із кабінету. Юлєчка посміхнулась Віктору Олександровичу і побігла слідки за екстравагантним гостем. Віктор Олександрович К. вже вкотре заглянув до нотатника і знову здивувався. Другий запис (за актуальністю та важливістю) засвідчував: «Зв’язатись із Геннадієм Миколайовичем Ю.» День тоді тільки починався. * * * - Це що? – запитав Віктор Олександрович К. - Теє..- почав начальник відділу кадрів, – там якесь чудовисько.. химерна потвора.. Віктор Олександрович зробив крок до дверей, вхопився за ручку і стрімко потягнув їх на себе. - Не треба! – тільки і встиг крикнути Микола Петрович. Та було вже пізно. Двері відчинились і всі присутні побачили, що у кабінеті, у кутку, де раніше знаходилась шафа із документацією, знаходилося химерне чудовисько синього кольору, на вигляд зліплене з паперу, який утворював пожмакану луску на його тілі. Гнучкий кістяний гребінь уздовж спини, довгий покручений паперовий хвіст, що звивався петлями, здоровенна голова, вкрита лускою, та плями чорнил по всьому приміщенню, картину, яка намалювалась перед очима працівників організації та директора, робили ще цікавішою. Чудовисько миттєво зреагувало на відчинені двері, повернуло голову, охрипло заревло, проголошуючи про свій бойовий намір вступити у бійку, блимнуло темними очима і плюнуло велетенською краплиною чорнил. Віктор Олександрович К. ледве встиг зачинити двері. Розвернувся до гурту працівників і закричав: -Де начальник служби охорони? Що тут врешті-решт відбувається?!! – потім побачив скляні очі працівників, махнув рукою, промовив: «У-х-х,» - і зціпивши зуби пішов по коридору. * * * Начальник служби охорони, полковник у відставці Іван Сергійович Т. вже хвилин десять слухав Віктора Олександровича К., слухняно кивав головою, погоджувався, що «треба щось робити», «запровадити якійсь заходи», погоджувався, але у відділ кадрів заходити категорично відмовлявся. Казав, що з папірцями у нього завжди виходило погано. Микола Петрович Ш. теж демонстрував стійкість духу і пропонував туди відправити Юлєчку, бо в неї завжди непогано виходило спілкуватися із людьми. Звісно, Юлечка теж відмовилась. Отож, ситуація ставала все більш некерованою. Дільничний, капітан Сергій Сергійович Л., який за викликом прибув до організації ще коли у коридорі, біля відділу кадрів, почув голос химерної потвори спіймав стовбняка і почав щось пояснювати про відділ кадрів УМВС України в .......області, де він проходив атестацію і де теж спостерігалась поява такої аномалії. Він зайшов у кабінет до полковника у відставці Івана Сергійовича Т. на «інструкцію», але гарну годину звідти не виходив. Потім вони вийшли вдвох, але до відділу кадрів не дійшли, а кудись зникли. Віктор Олександрович К. був у шоці, Микола Петрович Ш. у трансі, а Юлєчка у короткій чорній спідниці. Потвора ревіла і плювалась чорнилом та кульками із паперу, працівники були геть у паніці. Так пройшов день. * * * Наступного ранку Віктор Олександрович К. припхався на роботу із сильним бажанням впоратись із потворою. Він деякий час сидів у своєму кабінеті, дивився на нотатника і згадував той день, коли в його організації з’явився Марат Маргулін, експерт та аналітик паперових справ. Потік думок Віктора Олександровича був бурхливим, але іноді зменшував силу своєї активності, і занурювався під важкий камінь переживань директора. «Що ми маємо?»- міркував Віктор Олександрович К.- Марат Маргулін, довгоносе взуття, паперова аномалія, Бюрократозавр, негативні наслідки.... потвора, що плюється чорнилом та папером, Микола Петрович, ледацюги, полковник та капітан.. кудись зникли...Десь повинен був бути зв’язок.. щось, за що можна вчепитись.. За що? Хіба що за Юлєчку...» «Зв’язатись із Геннадієм Миколайовичем» Зв’язався. І хоча вони були не в дуже гарних стосунках, він таки щось сказав. Підтвердив, що Марат Маргулін - тип небезпечний. Можна було тоді зробити належний висновок з цих слів. А що зробив він, Віктор Олександрович К.? Так він же і зробив! Вже на наступний день в організації почались суворі зміни - інструкцію отримав і начальник служби безпеки, і начальник відділу кадрів, і всі зами... Було проведено атестацію персоналу, взято пояснення від охоронця, що тоді чергував, здійснено ретельну перевірку всіх відділів організації...так...паперу було тоді списано багато... Раптом міркування Віктора Олександровича К. були зупинені дзвоником телефону. Говорила Юлєчка. - Вікторе Олександровичу, вам телефонує Марат Маргулін. - Давай цього Маргуліна. - Вітаю вас, Вікторе Олександровичу, як ваші справи? - Чого вам треба, Маргулін? – буркнув замість привітання директор. - Чого і всім – процвітання, щастя і трішки капіталу у кишенях! - І скільки ви хочете за свої послуги? - Бачу - бачу, що ви зрозуміли рівень моєї компетентності, це приємно, а то знаєте, не всі розуміють, Геннадій Миколайович теж спочатку... -Гаразд, Маргулін, годі розмов. Я погоджуюся... але мені потрібен деякий час. -Вікторе Олександровичу, для вас все, що хочете... Віктор Олександрович К. посміхнувся. Здається риба захопила гачок. Вони ще обговорили деякі деталі справи, а потім Віктор Олександрович К. поклав слухавку, закрив нотатника і вийшов із кабінету. Він вже знав, що йому робити. * * * Натовп біля відділу кадрів був чималий. Мало не третина працівників організації зібралася. Віктор Олександрович спочатку невдоволено посміхнувся, мовляв, а працювати ж хто буде, потім згадав, що і так, у зв’язку із останніми подіями, ніхто особливо себе не перевантажує, тож одразу заспокоївся. «Розберемося», - подумав він. При появі директора працівники вишикувались не гірше новобранців, що зустрічають генерала. Микола Петрович одразу кинувся назустріч шефу і почав весело говорити: - Вікторе Олександровичу! У нас тут... - Та знаю я, що у вас «тут»... «паперова аномалія».. слухай, Микола Петровичу треба ось, що зробити.. - Вікторе Олександровичу! - ...відмінити всі паперові справи, звіти по відділам, атестацію персоналу провести згідно до графіка, через три місяці, зменшити контроль до нормального рівня... Саме такі дії, з точки зору Віктора Олександровича повинні були допомогти справі, бо той Марат Маргулін дійсно виявився небезпечним типом. Він не експерт, а якийсь каталізатор паперових аномалій, хитрун і шахрай. До таких думок К. прийшов в результаті своїх міркувань, а що? Просто і, головне, спрацьовує. Ви приходите в якусь організацію, про яку маєте краплини інформації, зібрані під інформаційним дощем, або ж струмком, що тече із слабких стін організації, розказуєте казки свого дідуся про наявні у них проблеми і звалюєте собі відпочивати. Звичайно, бажано, щоб ви були відповідної зовнішності, в довгоносому взутті і звали вас Маратом Маргуліним. І щоб ще ви мали якійсь незвичайні здібності, здібності до викликання паперової аномалії... Однак виразити свої міркування Віктор Олександрович не встиг. Микола Петрович прошепотів: -Т-с-с-с! - і показав пальцем на двері відділу кадрів. Ревіння потвори за дверима, яке супроводжувало їхню розмову, раптом припинилося. Двері відчинились і перед здивованими працівниками та Віктором Олександровичем К, з’явилась ціла купа пожмаканого паперу в чорних плямах. За сміттям з’явилась і згорблена фігура прибиральниці Фаїни Марківни, яка кожного дня наводила лад на другому поверсі, а вчора була відсутньою, бо відпросилася. -Ач! Насмітили, як ті свині, розвели тут.. – бурчала Фаїна Марківна, закидаючи у великого мішка зібране сміття, – не можна на один день залишити.. що? Цікаво? Працювати треба! Онде як! Фаїна Марківна весело закинула мішок за спину і пішла по коридору. На деяку мить всім здалося, що у мішку щось рухається. «Мабуть здалося», - подумав Віктор Олександрович К. і промовив: - Ви чули, «працювати!» За мить у коридорі, перед відділом кадрів, залишилося двоє – Віктор Олександрович К. та Микола Петрович Ш. Начальник відділу кадрів натхненно розповідав, як йому в голову зовсім неочікувано прийшла думка звернутися до Фаїни Марківни, бо вона завжди вміла спілкуватися із паперами, шеф кивав головою і наспівував веселу пісеньку. Віктор Олександрович був у гарному настрої, начальник відділу кадрів - у стані ейфорії, а Юлєчка – у короткій чорній спідниці. В підсобці під сходами музично хропіли дільничний капітан Сергій Сергійович Л. та полковник у відставці Іван Сергійович Т. День тільки розпочинався.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Вічна тема
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 12-05-2008

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: Історик, 09-05-2008

Парк Бюрократичного Періоду
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 08-05-2008

Згенеровано за 0.0103480815887 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Бюрократозавр

Вічна тема

[ Без назви ]

Парк Бюрократичного Періоду