Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47584
Рецензій: 92429

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Кришталева Корона, частина перша, р. 5-6

© Василь Доконт, 07-05-2008
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
(день перший)

1.

– Ми вас заждалися, капітане. У нас уже навіть й погані анекдоти закінчилися, – Фірсофф оживився, перехопивши заспокійливий погляд Паджеро. – Як я бачу, у вас усе добре?
– Так, Ваше Величносте. Ось маю звернення Храмів із проханням про формування священних загонів для оволодіння узбережжям. Храмове Коло вирішило не чекати Вашої відповіді, можливо, маючи надію, що Ви йому не відмовите, і почало перевозити призначену для загонів зброю в палацовий арсенал. Я наказав не перешкоджати, – Паджеро звертався до короля, але говорив для членів Кабінету. – Служителі просять їх прийняти о сьомій годині для уточнення подробиць цієї акції. Будуть усі, окрім первосвященика Ардіффа – він нездоровий, бо перехвилювався.
Король розгорнув сувій, прочитав і переглянув підписи:
– Храм Матінки теж бере участь?
– Верховна жриця Апсала вирішила підтримати звертання інших Храмів, вважаючи, що Храм Матінки не повинен залишатися осторонь від дій патріотів Соргону.
– Прошу ознайомитися, добродії, – Фірсофф передав сувій по колу й відкинувся на спинку крісла, спостерігаючи за реакцією міністрів.
– Приємний сюрприз, Ваше Величносте, – Тандер, переглянувши, пересунув сувій Морону. – Яку кількість солдатів спроможні найняти і озброїти Храми?
– Біля дев'яти тисяч – приблизно до тисячі солдатів на Храм. Нам необхідно продумати, кому доручити формування й команду загонами, щоб не втратити над ними контролю. Нехай їх оснащують Храми, але командувати повинні ми.
Сувій, завершивши коло, повернувся до короля.
– Якщо зброя з Вашого списку, Ваше Величносте, закуплена Храмами, хто ж придбав залишок? – Сурат зметикував раніше за всіх. – Таку ж кількість солдат може озброїти невідомий нам ворог. Так, ворог – не думаю, що хтось інший, наслідуючи прикладу Храмів, подарує нам ще дев'ять тисяч солдатів.
Паджеро питально подивився на Фірсоффа – мовляв, про що йдеться? Але змовчав – уважно слухав.
– Отже, Храми купували зброю, аби передати нам? Гаразд, шукаймо залишок по маєтках баронів, – гнув своє Маард.
– А ви не враховуєте, главо Маард, можливість, що Храми передають половину закупленої зброї, аби сховати інше? – Геймар не бажав здаватися. – Вони б і цього не дали, якби наш бравий капітан не спіймав їх на гарячому. Зізнайтеся, пане капітан, що доброта Храмів викликана необхідністю, а не любов'ю до прибережних жителів.
– Пане барон, блюзнірство – небезпечна річ, – Паджеро здивовано обвів поглядом членів Кабінету, немов запитуючи: «Чого він від мене хоче?». – Наговорювати наклеп на Храми, ще й одразу на всі, може тільки дуже-дуже необережна людина. Боги теж, буває, гніваються. А покарати образника для них – пара дрібниць.
Геймар зніяковів й замовк.
Фірсофф відзначив скромність барона: «Ба, він же боїться капітана! Тепер зрозуміло, чим не подобаються Геймарові двобої. Очікує виклику, або вже одержав? Але чуття в барона відмінне – добре, що не задав цього запитання мені. І вже не задасть, не насмілиться».
– Барон Геймар не має нічого проти Храмів, – Яктук поспішив на виручку своєму покровителю. – Та й не може мати. Ми, до вашого, капітане, приходу, обговорювали зникнення людей у Раттанарі й... і вирішили, що десь формуються.., гм-м, невідомого призначення військові підрозділи. Виникла суперечка про можливі місця їхнього розміщення: монастирі або баронські замки. Монастирі більш закриті для сторонніх очей – туди немає вільного доступу відвідувачам, тоді як у замку постійно товчуться васали й прохачі. Де легше зберегти таємницю?
«Бач, адже, він правий, – Фірсофф навіть зрадів. – Не такий вже дурень цей барон Яктук, коли не хвастається своїм баронством».
Уголос же король сказав:
– Я зустрінуся із Храмовим Колом і буду точно знати, є змова серед служителів чи – ні. Але перевірити, звичайно ж, треба всі можливі місця. Прошу не спиратися на одні лише особисті враження – ми дотепер нічого не завважували, тому що все дуже добре організовано. Ці люди вміють зберігати таємницю, добре ховатися і не менш добре прикидаються...
– Може, й серед нас є змовники? – Лонтір завовтузився на своєму кріслі, – А, може, це й не люди?
– Не хвилюйтеся, раднику, серед вас змовників немає. А от серед тих, з ким ви маєте щоденні справи – цілком можуть бути... Будьте обачні, добродії. Давайте вирішимо по набору солдатів, і розійдемось: у кожного з'явилася маса справ, та ще й бал. А завтра виїжджати з ранку.
– Перше слово військовим: баронові Тандеру й капітанові Паджеро, якщо він тут присутній.
– Раднику Яктук, вам заважає присутність капітана?
– Ні, що Ви, Ваше Величносте! Але ж капітан Паджеро – не член Кабінету, так би мовити, відступ від правил.
– Капітан буде нам корисний, інакше я не залишив би його. Міністре Тандер, ви хочете висловитися?
– Так, дякую Вам, Ваше Величносте. Ось як я собі уявляю організацію священних загонів. По-перше, вони повинні бути підпорядковані одному командирові й, з огляду на можливість того, що подібні загони після Ради Королів почнуть створюватися по всьому Соргону, хотілося б, щоб і ними командувала та ж людина. На сьогоднішній день я не бачу в раттанарській армії нікого, кому можна було б доручити таку справу. Не знайдемо ми потрібної людини й в інших королівствах – досвід більшості офіцерів не йде далі командування загороджувальним загоном, а це – не більше півтори тисячі солдатів. Ми не маємо жодного офіцера чином вище капітана, а нам потрібний досвідчений командор. По-друге, щоб полегшити рішення цього питання на Раді Королів, нам треба запропонувати людину, проти якої не буде жоден король. Це значить, що він повинен бути популярний у Соргоні, і не зв'язаний прямо з раттанарською армією. Інакше нас звинуватять у спробі захоплення Соргону. Ця ж вимога стосується й інших офіцерів, які будуть командувати священними загонами. По-третє, немає вільних приміщень, де можна було б розташувати таку масу людей, а казарми священних загонів обов'язково повинні бути відділені від королівських військ. По-четверте, кому він повинен бути підпорядкований, наш командор? Храмовому Колу? Ні, ранг більшості священиків у Храмовому Колі занадто низок. У нас, у Раттанарі, усього два Верховних служителі: первосвященик Поводиря Ардіфф і Верховна жриця Матінки Апсала. Вплив інших не поширюється за межі Раттанару. Проти підпорядкування Вам, Ваше Величносте, проголосять всі інші королі – це зрозуміло. Не підкорити його нікому – ми ризикуємо втратити контроль над цими військами, фактично віддавши їм у володіння весь Соргон. Такі в мене міркування.
– Дозволите мені, Ваше Величносте? – Паджеро дочекався кивка короля й продовжив:- Людина така є, я маю на увазі майбутнього командора. Усі пам'ятають Акулячу бухту?
– Ви говорите про Тусона?
– Саме про нього. Він, у порушення уставу, насмілився об'єднати чотири загороджувальні загони під своєю командою й розбив великі сили гоблінів. Це досвід вище капітанського. Втім, ви й самі це знаєте.
– Якби я був тоді військовим міністром – то не прийняв би його відставки, й Тусон сидів би зараз у моєму кріслі, а на узбережжі не було б жодного гобліну... Але пройшло майже десять років – де його тепер знайдеш?
– Відставний капітан Тусон тут, у Раттанарі. Тримає фехтувальний зал. І зараз йому всього сорок п'ять – він досить молодий, щоб бути активним. Командування священними загонами цілком йому під силу.
– Він не погодиться, він же пішов з армії із скандалом.
– Тим більше для нас підходить. А відмовитися від можливості приєднати узбережжя до Соргону не тільки по мапі Тусон не зможе – причиною його відставки були недостатньо активні, на його погляд, дії загороджувальних загонів. Він підходить по першому пункту, шановний міністре?
– Так, капітане, підходить. І по першому, і по другому. Проти його кандидатури на Раді не будуть сильно заперечувати.
– Крім того, під його команду підуть багато ветеранів, та й учні-фехтувальники – також. Що стосується приміщень, то можна зайняти каземати, що пустують у кріпосній стіні. Заодно звільнимо частину міських стражів від вартової служби на стінах. Тимчасово, звісно. До літа підшукаємо або побудуємо нові казарми, і переведемо людей Тусона туди.
– Капітане, ви квапитеся – рішення по Тусону ще не прийняте. Ще немає людей Тусона.
– Я не кваплюся, пане радник Лонтір. Вважайте, що я обмовився, бо моє слово не має на засіданні Кабінету ніякого значення.
– Пане радник, у вас є конкретні речення? Якщо є – ознайомте нас. Якщо немає – дайте висловитися тим, у кого вони є. Як би ви вирішили питання підпорядкованості священних загонів, капітане?
– По клопотанню Храмового Кола, Ваше Величносте, Ви надаєте чина командора зазначеній ними особі й тимчасово підпорядковуєте його собі – до рішення, прийнятого Радою Королів. Командор цей залишиться у Вашім підпорядкуванні, якщо таке рішення прийнято не буде, а я впевнений, що з першої спроби Рада Вас не підтримає, Ваше Величносте.
– Чи варто призивати наших офіцерів у священні загони?
– Тільки бойових й надійних, і тільки через відставку в раттанарській армії. Міністр Тандер правий – не можна королям давати зайвий привід для невдоволення.
Інувік попросив слова:
– Ваше Величносте, я, як дипломат, заперечую проти підпорядкування священних загонів тільки Короні. Це створить масу складностей у відносинах з іншими королівствами. Фактично ми хочемо формувати на нашій території, з наших солдатів, чужу для нас армію, що буде вільна у своїх діях проти зовнішніх ворогів Соргону, і за дії якої ми не хочемо відповідати перед Радою Королів. Потрібно зберегти подвійне підпорядкування цих військ, а те й потрійне: створити військову Колегію з Вас, Ваше Величносте, кого-небудь із Храмового Кола, бажано Верховного служителя й самого командора... Що ж стосується особистості командора, то скільки б ми не сперечалися, кращої кандидатури, чим Тусон, нам не знайти. Ще одне: для надійності, я б цього представника Храмового Кола увів до складу Кабінету – щоб був на наших очах.
– У якій якості? – Геймар невдоволено скривив лице. – Хочете створити нове міністерство?
– Чом би й ні, бароне? Щось на зразок міністерства з питань віри. Це зміцнить авторитет Раттанару в Соргоні й надасть нам деякі переваги в зовнішній політиці.
– Відмінна думка, дякую вам за ідею, бароне Інувік, – Фірсофф вдоволено посміхнувся. Міністр закордонних справ запропонував те, що збирався, хоча й очікував сильного невдоволення, запропонувати сам король. Тепер було легше переконати Кабінет прийняти це рішення. – Отак ми і зробимо. Капітане, вас не утруднить попросити майстра Тусона прибути до палацу о сьомій годині?

2.

Магда обходила палац, перевіряючи підготовку до балу й досадуючи на відсутність міністра Морона – хотілося, бодай перший зимовий бал вийшов пам'ятним і яскравим. Вона довіряла завіренням міністра Двору, що все буде в порядку, але бажання переконатися в цьому й маса вільного часу тягнули її по коридорах по усіх завулках величезного будинку. Хазяйське око не упустить ні найменшого порушення – тут не витертий пил, там погано вимиті вікна, чи недостатньо світла, чи мало чого ще. А господарка в палаці – вона, королева, і кожний недогляд – їй у провину.
Шарудячи дорогими тканинами розкішних платтів, за нею слідом тяглася низка фрейлін, ловлячи кожне її слово й відразу кидаючись виправляти недоліки. Улюблениці – Огасти – серед них не було: вона відпросилася у королеви, надягла білячу шубку й утекла заважати Тахатові працювати.
Спочатку – кухня, де, потопаючи в парі й смачних запахах, метушилися кухарі, куховарки й кухарчуки під строгим наглядом головного кухаря королівства Абіма:
– Мій дід годував короля, мій батько годував короля, я годую короля. Постарайтеся, дитятка, щоб ані моєму дідові, ані моєму батькові не було за мене соромно у тім світі, у який їх повів Поводир. Я сподіваюся, дитятка, на вас, – і, бігцем – від каструлі до каструлі. Усе треба спробувати, усюди подивитися, посолити, поперчити, доварити, досмажити й вчасно розкласти по блюдах.
Побачив королеву й також – бігцем – до неї.
– Ваше Величносте, ми не відстаємо, на кухні – повний порядок. Паштети готові, дичина, м'ясо, риба, птиця – на підході. Салати закінчуємо нарізати. Не бажаєте покуштувати чого-небудь? – товста червона пика його блищала від жиру й радощів, пухкі пальці смикали зав'язки фартуха.
– Спасибі, Абіме, не треба. Покуштую за столом, разом з гістьми. Солодощі, фрукти, пироги для роздачі готові?
– Якнайкраще, Ваше Величносте, вистачить на весь Раттанар. А цукерки й пряники – міські кондитери все везуть і везуть – немає куди складати. Торти, пудинги, запіканки для гостей уже отримані, складені поки в коморі. Поїмо від душі, Ваше Величносте.
– Не сумніваюся, Абіме, не сумніваюся.
Потім – обідній зал. Столи застелені мереживними скатертинами, столові набори розкладені, посуд розставлений. Стільці – рівними рядами уздовж столів, як солдати у шерензі.
Метушаться лакеї: несуть, переставляють, поправляють, вирівнюють.
Отут і виночерпій з’явився із винами:
– Ік! Ваше Величносте! Ік! Вина перевірив особисто! Ік! Усе в повному, ік! порядку! Ік! Для кого випивка – свято, ік!, а мені, бідоласі, ік! – робота! Ік!
Бальний зал. Натертий до дзеркального блиску паркет. Розминається оркестр. Стільці попід стін – відпочивати між танцями.
І маг-освітлювач:
– Все в порядку, Ваше Величносте. Буде світло, як удень. У дворі встановлені додаткові світильники, тьмяні замінив.
Що ще? Перевірити гардероби – приймати шуби в гостей, і зберігати до кінця балу. При видачі не переплутати й не загубити: щоб ніяких скандалів.
Феєрверки розставлені, вертушки підготовлені. Солдати для їхньої охорони – на постах.
Дійсно, все в порядку.

3.

– Подивися, Тахате, що ти накоїв, – засмучений Фумбан поклав на стіл перед Тахатом тільки-но дописаний аркуш. – Про що ти думаєш?.. Що од вина п'яний, що од любові – роботі лише шкода. Чому слово «Аквиннар» ти постійно пишеш із маленької букви? Давай, переписуй.
Зітхнувши, Тахат пише знову:
«...місто Аквиннар не ввійшло у жодне з королівств, як і вся Аквиннарська долина, оточена Кільцевими горами. Через своє положення – у центрі Соргону – Аквиннар був обраний для проведення Рад Королів. Керують містом Хоронителі, що назирають за палацом Ради Королів, підтримуючі його в робочому стані.
У Кільцевих горах – п'ять зручних проходів, через які прокладені п'ять доріг, що ведуть у сусідні королівства: Рубенар, Тордосан, Скіронар, Эрфуртар і Хайдамар...»
Дописати аркуш до кінця Тахат не встиг – прибігла Огаста.
Є такі особи, які не можуть, не вміють, від природи яким не надано ходити, пересуватися, переміщатися повільно, кроком. З появою цих осіб виникають усілякі коловороти, вихри, і зміни, завжди разючі настільки, що час легко ділиться на два періоди – до їхньої появи, і – після. А різниця між ними така, що її без утруднень бачить сліпий, чує глухий, а всі інші перестають впізнавати себе – колишніх, втім, не завважуючи цього. Товсті втягують животи. Худі розпливаються від щастя в безформні хмари. На самих звірячих фізіономіях виникають такі зворушливі вираження, що багато хто з них у цей момент були б прилічені до сонму святих і одержали б усіляке прощення, якби вся увага навколишніх не була б прикута до згаданих осіб.
– Рада бачити вас, майстре Фумбан. Здраствуй, милий Тахате, – Огаста сіла на стіл Тахата, ледве не перекинувши чорнильницю. – Чи ти незабаром не звільнишся? Мене королева відпустила на весь вечір. Підемо, погуляємо? А потім – на бал.
– Я зіпсував один аркуш. Бачиш: переписую.
– Ти просто втомився, от і помиляєшся. Тобі потрібно відпочити. Вірно, майстре Фумбан? Тахату, адже, потрібний відпочинок?
– Про Тахата не скажу – не знаю. А мені точно потрібний відпочинок. Закінчимо на сьогодні, Тахате. Завтра перепишеш. Пора мені, старому, на спочинок: щось у сон хилить.
– Спасибі, майстре Фумбан, – Огаста зіскочила зі столу, і Тахат ледве встиг підхопити чорнильницю, що летіла на підлогу. Дівчина підбігла до Фумбана й лунко цмокнула його в середину лисини. – Ви – душка, майстре.
Фумбанова лисина покрилася рум'янцем.
– Ото дзиґа! – Фумбан про всякий випадок зняв зі свого стола скляночку із клеєм. – Забирай свого ненаглядного, доки лиха не накоїла. До завтра, Тахате. До побачення, Огасто.

4.

Паджеро знову був у місті. Почуте на засіданні Кабінету стривожило капітана: він поняття не мав, хто міг ще здобувати зброю в таких кількостях. Він – знаючий у Раттанарі майже все, виявився необізнаним про таку серйозну справу.
Короткий зимовий день скінчився. Кулі магічних ліхтарів відкидали неяскраве світло на сніжні замети, на вузькі стежки в снігу, на смуги від санних полозів і на рідких перехожих, що поспішали по своїх справах.
Доручення Фірсоффа – запросити Тусона – капітан виконав, й їхав на зустріч із людиною, через яку керував мережею своїх інформаторів.
Людину цю кликали Джаллоном, і був Джаллон колись лейтенантом у загороджувальнім загоні капітана Паджеро. З тої пори дечого устигнув: розбійничав, куштував каторги на золотих рудниках й доживав свій вік міняйлом у Скіронських воріт. Крамниця міняйли була зручним місцем для зустрічей, і Паджеро їздив до нього відкрито, не ховаючись.
Проїжджаючи вулицею Мідників, капітан згадав про дивну зустріч на базарі й звернув до халупки Кассерина.
– Добре, що ви прийшли, капітане, – Кассерин метушився, намагаючись відшукати місце, аби усадити гостя. Нарешті, згріб гору паперів з найближчого стільця на підлогу. – Сідаєте, Паджеро.
– Мені увесь час хочеться запитати вас, майстре Кассерин, чим значущі всі ці папери, але я не наважуюся.
– Хіба? А зараз? Але отут немає ніякої таємниці, капітане. Це чернетки моїх робіт з магії й кращі роботи моїх учнів. Шкільні, звичайно. Ви не уявляєте, яким цікавим буває погляд дитини на різні магічні питання. І як несподівано буває вірний. Але це не істотно. Зараз я хотів би, щоб ви поговорили з моїм новачком – дуже важливо, мені здається.
– Ви не можете мені сказати, у чому його талант? Я здивувався, побачивши з вами такого дорослого новачка.
– Він переміщає предмети. Не рухає, а саме переміщає. Переносить із місця на місце без проміжних положень: тільки-но предмет був тут, і відразу, миттєво, з’являється в іншому місці, якщо ви розумієте, про що я говорю.
– Розумію, майстре, розумію. Про яку розмову із вашим підопічним ви згадували?
– Одну хвилинку, капітане. Харбеле, хлопчик, йди-но сюди! Розкажи капітанові те, що розповів мені. Про Залісся.
– Я жив у Заліссі...
– Попід Шерегешем?
– Ні, попід Карасуком. Шерегеш майже у моря, а від нас до моря – пів дня їзди.
– Село, що спалили на початку осіни?
– Так, пане капітан.
– Там же нікого не залишилося в живих?!
– Я залишився. Був й ще мій дружок, Мосул, але його в лісі вкусила змія, і він помер.
– Ви заблудилися?
– Ні, ховалися від тих, хто був у селі.
– Ти бачив, хто його спалив?
– Так, це були гобліни.
– Так далеко од моря?!
– Вони були не самі – їх привели люди у формі загороджувального загону.
– Ти не хибиш?
– Ні, пане капітан. Червоний плащ загороджувача ні із чим не сплутаєш.
– Це вірно, поплутати важко. Давай-но один по одному.
– Ми з Мосулом ходили до лісу по гриби. Набрали по козубі й пішли додому. Коли підходили – відчуваємо – пахне димом. Побігли. На узліссі я зупинився, коли їх побачив. Мосул небагато пробіг і теж зупинився. Потім кинувся назад. Його помітили, погналися. Мене не бачили. Ми втекли, потім Мосула вкусила змія. Я довго бродив по лісі, вийшов до Карасуку. Але в місто йти побоявся – на дорозі були солдати-загороджувачі, когось шукали. Думаю, що мене. Я обійшов Карасук лісом і пішов у Раттанар. От і все.
– Ти не вертався в село?
– Ми з Мосулом заходили, коли втекли – повернулися подивитися, може, хто живий з рідних. Трохи пошукали – не знайшли. Потім приїхали загороджувачі, і ми втекли й не верталися вже. Потім Мосула вкусила змія.
– Чому ви не вийшли до загороджувачів, коли були в селі?
– Ними командував той, що був з гоблінами. Той, котрому вони давали гроші.
– Як це було?
– Я ж казав – я на узліссі зупинився, коли їх побачив, а Мосул пробіг далі. А потім кинувся назад, коли за ним погналися.
– Ясно. А гроші гобліни коли сплачували?
– Тоді ж і сплачували. Вони стояли втрьох: гоблін і два загороджувачі, і він кожному сунув у руку по товстому гаманцеві.
– Ти зрозумів – за що?
– За дітей, напевно.
– Яких дітей?
– Так я ж і говорю: їх там багато було, гоблінів, з дітьми на руках. А ці троє – окремо. Перерахували й розраховувалися.
– Дітей перерахували?
– Ну, так, я думаю.
– Діти великі?
– Ні, дрібнота – два роки й менше.
– Номера загону не помітив? Отут, на лівій стороні грудей і на лівому рукаві малюнок щита, і в ньому цифра. Не пам'ятаєш, яка?
– Я знаю, де номер. Але вони увесь час куталися в плащі, а на плащах номерів не ставлять. Адже, правда ж?
– Правда. Ти говорив ще комусь про це?
– Ні, я боявся. Тільки майстрові Кассерину – він обіцяв мені роботу, й вам, пане капітан.
– И не бовтай про це, а я постараюся відшукати тих солдатів... Чи це були офіцери?
– Я ж говорив, що один командував, коли нас шукали. Виходить, офіцер.
– Якщо я їх знайду – впізнати зможеш?
– В одного з них бородавка отут, над правим оком. Велика й із чорним волоссям. З бородавки стирчать. Цього я точно впізнаю. А ви, справді, їх знайдете?
– Треба знайти, обов'язково треба. Спасибі, Харбеле.
– Іди до себе, маля. Мені з капітаном ще поговорити треба...
– Чому він такий спокійний, майстре? Втратив рідних, друзів – і зовсім спокійний. Шок?
– Видимо, так. Він не бачив своїх близьких мертвими, тому не має жаху – просто знає, що їх нема, але не розуміє цього. Від шоку в нього й почалося... точніше, відкрилися здатності. Мені повезло, що він їх випробував на мені.
– Майстре, бережіть його: і здатності в нього корисні, і як свідок він може знадобитися. Якщо до вас звернеться людина на ім'я Джаллон...
– Міняла біля Скіронських воріт?!
– Так, це моя людина, на спеціальній роботі, якщо можна так сказати. Отож, якщо він до вас звернеться по допомогу...
– Яку я можу надати йому допомогу в цій, спеціальній, роботі?!
– Не ви – Харбел. Його здатності можуть добре послужити Раттанару й Короні, майстре Кассерин.
– Я не дам вам втягувати хлопчика в цю... спеціальну роботу.
– Він уже втягнутий – ви ж прекрасно розумієте, свідком чого він був. Не даремно ж ви так зраділи моєму приходу. Ви будете знати все, що попросять від Харбела, і побачите – ніхто не завдасть йому шкоди. За сьогоднішній день оповідання Харбела – уже третя по рахунку новина, що пророкує нам великі неприємності. І кожна з них здатна перевернути Соргон догори ногами. Ось як, дорогий майстре-маг.

5.

У міняльній крамниці було тісно, не проштовхнутися.
Паджеро присів у куті на порожнє барило – чекати, поки Джаллон звільниться. Міняла, побачивши капітана, вивісив на вікні табличку: «Розміну немає». Клієнтів, що залишилися в крамниці, він відпускав, не вираховуючи свого відсотка. Без суперечок і торгів черга розсмокталася швидко, і Джаллон замкнув двері, опустивши штору з написом «Закрито».
– Якійсь божевільний сьогодні день, капітане. Після обіду йдуть ремісники, ювеліри, оптові торговці всякою всячиною. Усі несуть золоті – міняють на срібло й мідь. Схоже, у Раттанарі скуповують усе, що добре й довго зберігається. Скільки сиджу в цій крамниці – не пам'ятаю нічого подібного.
– Це четверта неприємна новина, дружище Джаллон. І анітрохи не краща за інші три. Але дещо пояснює. Після обіду, говориш? З якого часу ти вважаєш свої «після обіду»?
– Приблизно із двох годин дня.
– Зрозуміло. Що ще заховано у твоїй міняльній крамниці? Поділися зі старим другом.
– Спочатку поясни мені, що тобі зрозуміло про золоті.
– Я перекажу тобі інші неприємні новини, і ти сам усе зрозумієш. Перша – зброя, скуплена Храмами – тільки половина проблеми. Потрібно шукати іншу. Друга – вісник із Сарандару із запрошенням на Раду Королів прибув опівдні, або трохи пізніше, але до твого обіду. Ти його повинен був бачити.
Джаллон ствердно кивнув.
– Третя – гобліни палять села й спалюють всі трупи, щоб серед обгорілих останків людей сховати відсутність дітей до двох років. Як тобі новини?
– Приємного мало, але я не бачу зв'язку усіх твоїх новин між собою.
– На одній з пожеж гоблінів супроводжували офіцери-загороджувачі.
Джаллон присвиснув.
– Погано, якщо це все зв'язано. Свідки надійні?
– Свідок лише один, і я хочу, щоб ти взяв його під свою охорону. Його можуть розшукувати. Зараз, коли ти знаєш, що шукати – відшукаєш і інших свідків. Але цього бережи пильніше за ока. Він запам'ятав загороджувачів, могли запам'ятати і його. В одного із загороджувачів от отут бородавка, що поросла чорним волоссям, і він із загоном був у Заліссі під Карасуком. Давай, викладай свої новини.
– Міська варта затримала тільки двох з названих тобою людей, але краще б ти їх брав сам: обоє втекли разом із конвоїрами по дорозі у в'язницю.
– Виходить, цей слід обірвався. Що ж, підемо по іншому. Розповідай далі.
– На базарі з'явився звихнутий віщун, і обіцяв прихід Руйнівника...
– Кого-кого?!
– Руйнівника. Нового бога, що головніше за всіх, і який зруйнує старий мир, і врятуються тільки ті, хто в нього ввірує. Віщун кричав, що бачив його посланника – якусь Людину без Лиця.
– Цікаве марення.
– Далі ще цікавіше. Віщуна намагалася затримати міська стража, аби допитати спокійно й докладно. Він не пручався, але був убитий кимось із юрби, що зібралася на його лементи. Убивцю затримати не змогли.
– Не стражами? Убитий не стражами?
– Ні. Його закололи шевським шилом.
– Є ще щось, настільки ж радісне?
– Як не бути. Тільки вип'ємо спочатку вина – у мене в роті пересохнуло. Є сухе пенантарське.
– Біле?
– Червоне. Ти ж знаєш – я білих не п'ю.
– А раптом? Твоє здоров'я, Джаллоне. Давай, бреши далі.
– У мене пропали люди. І ніяких слідів. Вони займалися пошуками зниклих друзів й зникли самі.
– Хто друзі, і хто – твої люди?
– Й ті, і ті – ветерани, досвідчені бійці. Мої всі надійні, гарантую. Слух повзе: багато людей пропадає, самих різних людей. Ще: на дорогах грабують менше, але одинаки зникають. І теж – ніяких слідів.
– Де? Пропадають – де?
– Я намалював для тебе карту. Пропадають скрізь, але частіше – на околицях Бахардена й Кумира. Там же пропали й мої. У мене – все. Хто були ті люди, яких ти доручив затримати міській стражі?
– Порадники служителів, але не із храмових.
– Слід до зброї?
– Так. По їхніх радах Храми озброювалися. Ти правий, треба було брати їх нам.
– А який інший слід є у тебе, капітане?
– Не в мене. У тебе, Джаллоне, у тебе! Знайди тих, хто позбувається від золотих – знайдеш зброю.
– Ти ж їх бачив, капітане, які вони змовники?!
– Ті, що йдуть до тебе, міняють гроші на гроші, щоб не мати проблем зі здачею. Хто зможе дати тобі здачу, коли ти купуєш пиріжка і платиш золотим? Шукай тих, хто чекав приїзду вісника, тих, хто позбувається від грошей взагалі й знає, що готується далі.
– Зрозумів.
– Шукай офіцера з бородавкою.
– Ясно.
– Шукай тих, хто знає про Руйнівника, і чекає його приходу.
– Уже шукаємо.
– І звичайно, шукай зниклих. Слухай далі. Починається набір у священні загони, щоб використовувати відібрану в Храмів зброю – порадь ветеранам записуватися. Тим з них, у яких упевнений. Командувати ними буде, швидше за все, наш Тусон. Чим швидше набере він солдатів, тим спокійніше буде нам жити: загороджувачі ненадійні, міські стражі – теж. Не всі, звичайно, але зайва сила нам не перешкодить. Його Величності знадобиться кожна вірна людина.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ
(день перший)

1.

Бал був призначений на восьму годину, але цікаві й нетерплячі почали збиратися біля палацової огорожі набагато раніше. Вони юрбилися у в'їзних воріт і жалися до ажурних решіток, заглядаючи між прутами в палацовий парк, де ставили столи для простолюдинів. У юрбі сперечалися про кількість бочок, піднятих з винного льоху, і про те, чи буде чутна в парку музика з палацу або буде грати оркестр вуличних музикантів.
Кожні сани, що під'їжджали до воріт, знавці гербів і політичних діячів зустрічали голосними лементами – хто радісними, хто сердитими. Одностайний захват викликала поява білого візка Верховної жриці: Апсалу знали в лице всі раттанарські жінки, а тому – й їхні чоловіки, що раз од разу одержували відчутного стусана ліктем в бік, мовляв, дивися – Верховна жриця йде (їде, стоїть, сидить). Захват був пов'язаний з тим, що дотепер служителі Храмів не з'являлися на балах у палаці, й приїзд Апсали розцінили як високу для себе честь.
Апсала ласкаво посміхалася й привітно кивала, відсунувши шторку на віконці візка, і стража королівського палацу не одразу спромоглася зупинити юрбу шанувальниць Матінки й їхнього слухняного подружжя, яка побігла за нею у ворота.
З натовпу привітали й інших служителів Храмів, що приїхали за запрошенням короля Фірсоффа: Бушира, Гандзака, Беговата тощо.
Палацова площа поступово заповнювалася народом. З навколишніх її будинків виносили столи – заможні раттанарці поспішали взяти участь у загальному святі. Самі вони, звичайно, будуть гуляти в палаці, але виставити народу частування прагнув кожний, демонструючи свою любов до бідних співгромадян.
Останнім з ранніх гостей крізь юрбу із гідністю проштовхнувся майстер меча Тусон. Сержант Клонмел, що чергував при воротах, впізнав його й з повагою віддав честь.
Юрба здивовано зашепотіла:
– Хто це?
– Хто це?
Потім поповзло по юрбі:
– Акуляча бухта...
– Акуляча бухта...
– Невже – Тусон?!
– Точно, він. Я бачив його тоді, десять років тому...
– Зовсім не змінився...
Свято явно починало вестися, ще не почавшись.

2.

– Дякую, що прийняли моє запрошення, добродії Храмове Коло. Запрошуючи вас, я зовсім упустив із виду сьогоднішній бал, – Фірсофф приймав служителів у Кабінеті. – Але та радість, яку викликав ваш приїзд у народу, може бути, якоюсь мірою компенсує допущену мною незручність.
– Ваше Величносте, – першою заговорила Апсала. –  В тім, що трапилося, немає Вашої провини. І говорити про незручність зовсім ні до чого. Я вбачаю у цьому божий знак – частіше бувати серед народу. Я не знаю, як вирішили інші служителі, але сама з радістю залишуся на балі. Не обіцяю, що буду танцювати, але із задоволенням порушу традицію – не бувати на світських святах. Тим більше, що устав Храму Матінки цього не забороняє.
– Тоді до справи, щоб не спізнитися на свято. Я хотів вас познайомити з людиною, якій маю намір запропонувати, з вашої, звичайно, згоди, пост командуючого священними загонами й надати йому чина командора. Раттанарській армії він підпорядкований не буде: якщо ваш почин по створенню священних загонів підтримають в інших королівствах, цей пост набере соргонського значення. Рекомендую вам майстра меча Тусона, героя Акулячої бухти.
Тусон підвівся й вклонився служителям.
«Ми не Храмове Коло, ми череда баранів, – думав служитель Разючого Бушир. – Король у нас нічого не відняв. Навпаки, він штовхає всіх нас на пости Верховних служителів, а ми мукаємо, чи, швидше, бекаємо, і впираємося. Ми навіть не барани – уперті осли».
– Наш ранг не дозволяє приймати остаточні рішення в подібних питаннях, – заговорив він, перегодя, – за винятком пані Апсали, звичайно.. Але приймати рішення, що носять тимчасовий характер, ми можемо. Кандидатура майстра Тусона мене цілком улаштовує. Але чи маєте Ви право, Ваше Величносте, надавати чина командуючому армією, що Вам не підкоряється?
– Це легко перевірити, – Фірсофф піднявся й простягнув праву руку, долонею нагору, убік Тусона. Навколо голови короля проступила й заграла дорогоцінним камінням Кришталева Корона.
Заворожені служителі уп'ялися на ніколи не бачене ними видовище. У Габеса, служителя Світлоносця, з розкритого рота побіг струмок слини.
Над долонею короля згустився блакитнуватий туман і станув, залишивши сувій, перевитий зеленим шнуром із сургучною печаткою-ведмедем – ознакою Королівської Грамоти.
– Прошу вас взяти сувій, майстре Тусон, і оголосити нам його зміст.
Тусон розгорнув Грамоту й прочитав уголос:

«Офіцерський патент.
Цим документом засвідчується, що за заслуги перед королівствами Соргону капітанові Тусону надається наступний чин – командора, із правом командувати відповідними військовими підрозділами, незалежно від їхньої дислокації.
Король Фірсофф Раттанарський».

– Як бачите – маю право.
Корона зблякла й станула.
– Це, клянуся Світлоносцем, – Габес витер слину, – чудове видовище. Капітан Паджеро був правий – ми зовсім не знаємо можливостей Кришталевої Корони.
– Треба розуміти – якщо Корона видала патент командорові Тусону, його призначення повністю законно? – служитель Вмільця Беговат домагався ясності. – Або ж воно тимчасове?
– Патент, пане служитель... э-э... Беговат, прошу пробачення, адже ми з вами бачимося вперше, і я ще не звик до вашого вигляду й ваших імен, патент скасувати можу тільки я – це називається розжалуванням, і тільки за умови, що командор буде служити в раттанарській армії. Надання званій – це не призначення. Призначення – командир священних загонів – дійсно, буде тимчасовим і зажадає твердження, як на Раді Королів, так і у ваших Верховних служителів. Я думаю, це тому, що справа нова, і ще немає процедури затвердження. На даному етапі й на території Раттанару призначення буде дійсним, якщо ми його зараз, отут, затвердимо. Для того й зібралися – хіба ні?
– Ви, Ваше Величносте, маєте на увазі, що документ про призначення на пост командира священних загонів... Тобто, я маю на увазі, – Беговат від несподіванки зовсім заплутався, – що сам документ про призначення командора Тусона командуючим буде вироблений і підписаний нами тут і зараз?
– Цілком правильно, служитель Беговат, цілком правильно...

3.

Міністр Двору Його Величності Фірсоффа Раттанарського приймав гостей, що з'їжджалися. З нагоди балу він був одягнений ще розкішніше, ніж звичайно й за мереживами, бантами й стрічками із силкуванням вгадувався фасон його камзола.
Якось, у хвилину відвертості, міністр зізнався капітанові Паджеро, звідки в нього така любов до «витребеньок»:
– Ви ж знаєте, капітане, що я був лакеєм. Ліврея у лакея – як форма у солдата, тільки пишаються нею не так сильно, тому що це форма трудівника, робітника, що прислужує, й в житті лакея немає місця подвигам і славі. Я зненавидів ліврею, і для мене мрія про краще життя була, насамперед, пов'язана із правом одягатися, як мені заманеться, і щоб – ні найменшого натяку на форму. Я домігся свого й ношу стрічки, аби усі бачили – це не ліврея, адже, мережива й банти зовсім руйнують усяку форму, створюючи пишне безладдя. Але я знаю межу – я слідкую за модою, не відстаю від неї.
– Що ви, міністре! – відповів йому Паджеро. – Це мода стежить за вами, але безнадійно відстає від вас: ви її випередили, набагато випередили.
Морон зустрічав гостей у тім же вестибюлі, де вдень прийняв від Ілорина змученого вісника. Чемно розкланювався й сліпуче посміхався, устигаючи давати вказівки численним лакеям, що метушилися навколо гостей: кого куди вести, щоб зняти шубу, де дамам перевзутися в бальні туфельки, та й чи мало які ще.
– Це правда, пане міністр, що прибуло Храмове Коло в повному, майже, складі?
– Правда, добродії, правда. А ще ви побачите героя Акулячої бухти командора Тусона, – відповідав, немов пряники роздавав, і посміхався, й розкланювався.
– Тусон – уже командор?! Чи давно?
– Знедавна, зовсім знедавна: час поздоровлень ще не минув. Отже, поздоровте при нагоді...
Відкрили ворота в парк, і там відразу затемніло від великої кількості людей. Вони ходили поміж столи, розглядаючи гостинці; мацали помости для танців – чи міцні, і ті, хто доводив, що будуть вуличні музиканти, виявлялися праві: музиканти були.
Радісно переконалися, що помилилися в підрахунку бочок. Помилилися навіть самі безнадійні оптимісти – бочки стояли у два ряди, і другий ряд не був видний з вулиці, від огорожі.
Нетерпіння охопило гостей у парку.
Нетерпіння охопило гостей у палаці.
Імениті гості стовпилися в бальному залі, обідній зал пустував – за традицією бал починався Королівським вальсом, і всі чекали виходу короля.
З'явився Морон, і голос його пролунав у тиші, що раптом охопила зал, не гірше, ніж у Тандера на плацу:
– Їхні Величності король Фірсофф Раттанарський і королева Магда! Маестро, вальс!
У розкриті Мороном двері ввійшли, під музику Королівського вальсу, Фірсофф і Магда.
Навколо голови Фірсоффа мерехтіла, то проявляючись, то знову зникаючи, Кришталева Корона. Вона блискала дорогоцінними каменями, і в її блиску прикраси, якими обвішалася раттанарська знать, здавалися бляклими скляшками.
Вітаючи гостей, що юрмилися біля стін залу, король із королевою пройшли в центр людського кільця й...
...раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три...
Перший зимовий бал почався.

4.

Після Королівського вальсу кожний веселився, як міг і як вмів.
Фірсофф і Магда накинули шуби – їм було танцювати ще один вальс, для народу в парку – там теж чекали.
У подібних виходах охорона ніколи їх не супроводжувала.
– Ваше Величносте, надягніть кольчугу, – тихо порадив королеві Паджеро. Він хвилювався більше звичайного.
– Королева не може надягти кольчугу на бальне плаття, я теж не стану, – так само тихо відповів йому Фірсофф. – Капітане, подбайте про безпеку Її Величності. Про себе я сам подбаю.
Вийшли в парк, у шалені крики юрби.
Мерехтіння Корони тут, у юрбі, лягало райдужними відсвітами на піднесені обличчя, відбиваючись у сльозах розчулення, що напливали на очі.
Паджеро йшов ледь-ледь позаду королівської пари, ближче до королеви, досадуючи, що йому не видно Фірсоффова обличчя: король першим відчує небезпеку, якщо вона є – Корона не підпускає до короля ворогів не заміченими, уловлюючи страх і ненависть серед безлічі людських почуттів і емоцій.
Капітан знайшов очами Джаллона – це теж було обов'язком міняйли: безпека короля на народних гуляннях.
Джаллон кивнув: ми тут, ми дивимося. Його люди, непомітно для навколишніх, юрбилися навкруги, акуратно відтираючи від королівських осіб занадто нахабних глядачів. Після випадку з віщуном всі були особливо уважні: шило в товкотнечі – дуже небезпечна зброя.
Спина Фірсоффа помітно напружилася, і він ледве сповільнив крок. Паджеро збоку, випередивши королеву, зумів перехопити погляд короля, спрямований на людину, що пробиралася вперед.
«Цей», – показав він очами Джаллону.
Людина потягнула з кишені щось, що блиснуло у світлі ліхтаря, і завмерла, затиснута з усіх боків людьми Джаллона, й з ними загубилася десь у людському вирі.
Зробили усе швидко і спритно – не помітили ні в юрбі, ні королева.
Тільки Фірсофф посміхнувся, розслабившись: «Молодець, Паджеро, нічого не упускає».
Настил для танців. Фірсофф і Магда – у центрі. Музика вуличних музикантів не така ідеальна, як у королівського оркестру, але вальс добре пізнаваний:
...раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три...
Паджеро в першому ряді біля помосту. Поруч – Джаллон і його люди.
...раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три...

5.

Міністр Демад веселився за столом. Його товсті губи лисніли від гусячого жиру – він тільки-тільки закінчив з гусячою ногою й тепер смакував пенантарське червоне.
– Ви чому не танцюєте, пане міністр? – біля нього стояла дама Сальва, сама бешкетна, після Огасти, фрейліна королеви. – Вас, хіба, не ознайомили з останнім королівським указом: не годувати тих, хто не танцює?
– Як же, як же, читав, мила дівчино, – Демад зробив великий ковток і, відставивши кубок, потягнувся до паштету. – Там є маленька примітка: цей указ не стосується вмираючих з голоду, а я, як бачите, на останній стадії виснаження.
– Перший раз бачу такого товстого виснаженого.
– Це вірно, настільки виснажений я уперше.
– Залишіть його, спокуснице, він не відійде від столу, доки не наїсться, а, виходить, не відійде. Запросить краще мене, – біля Сальви стояв парубок двадцяти, з невеликим, років і привітно посміхався. – Я не зволію вам ні паштет, ні пенантарське. Дозвольте представитися: баронет Яктук, до ваших послуг.
– Ви – син радника Яктука? – Демад залишив спроби дотягтися до паштету й взяв собі баранячих порібнин. – Вас неможливо запідозрити в чемності й повазі до старих.
– Навпроти, пане міністр, я тільки-но повернувся з Пенантару, вино якого вам так прийшлося до смаку. Там мене прозвали «пестунчиком» за зайву чемність і шанобливість.
– Тоді, будьте так добрі, застосуйте і тут ваші якості, й дайте відпочити старій людині, забравши із собою цю плюгавку – онучку радника Лонтіра.
– Так ви – дама Сальва?! Тоді – я! – запрошую вас на танець: не бажаю чекати, поки це зробить хто-небудь інший.
– Я посперечалася, що витягну з зі столу міністра Демада, і через вас можу програти суперечку.
– На який збиток ви сперечалися?
– Я повинна поцілувати першого-ліпшого офіцера, якого зустріну.
– Тоді цілуйте мене – я щойно з відмінністю закінчив офіцерську школу в Пенантарі й маю патент лейтенанта.
– Але я ж ще не програла!
– Так програвайте скоріше, і йдемо танцювати. Ми, Яктуки, не любимо чекати довго.

6.

Королева підійшла до Верховної жриці:
– Ви не нудьгуєте, пані Апсала?
– Ні в якій мірі, Ваше Величносте. Мені тут подобається – люди веселі й задоволені. Я виходила в парк: там те ж саме. В інших королівствах немає такого звичаю – улаштовувати зимові бали. Що ви святкуєте? Розповідайте, якщо у Вас є час.
– Коли Корона вибрала Фірсоффа, я довго знемагала від неробства. Жінки зі шляхетних сімей звичні до такого життя, для них це природно. А я працювала з дитячих років, і дотепер не можу звикнути до занять багатої жінки – дотепер не віриться, що можна роками нічого не робити своїми руками й не бачити результатів своєї праці. Фірсофф нічим не міг мені зарадити – він був зайнятий майже весь день державними справами, а мені хотілося вити в королівському покої. Потім, наприкінці осені (я була королевою вже півроку), я подумала, що попереду – сумовита зима. Окрім снігу, нічого не видно: ні квітів, ні листя дерев. Не чутно співочих птахів. І люди, сховавшись від холоду, сидять по будинках, а, виходячи на вулицю, кутаються в товсті шуби... І стало мені так тужливо, так тужливо... І я подумала, а чому взимку треба сидіти вдома? Можна ж прикрасити нудне зимове життя. Якщо взимку природа припиняє свою щорічну роботу й відпочиває, то чому цього не робити й людям? Я маю на увазі – відпочивати й радуватися. Зиму можна вважати й часом підведення підсумків, і часом підготовки до нового трудового року. Я запитала Фірсоффа – чи не можна організувати яке-небудь свято, щоб відзначити початок зими? Він погодився, і ми стали давати зимові бали в палаці, для знаті й простолюду. До них звикли, людям сподобалося. Згодом я організувала кілька благодійних фондів для збору засобів на ті або інші потреби. Ви побачите, що ближче до кінця балу, і в палаці, і в парку поставлять чаші для збору грошей на новий сирітський притулок. Хто хоче й може, кидає в них монети по своєму статку й розумінню. Я ж розмовляю з багатими купцями й іншими забезпеченими людьми, переконуючи їх вносити великі суми. Багато хто з них тільки оцим і створює собі популярність у народі. Хоч не почуваю себе марної в цьому житті.
– Ви чудова людина, Ваше Величносте, – жриця розчулено взяла королеву за руку від надлишку добрих почуттів, і з подивом подивилася в лице Магді. – Ваше Величносте, чи не могли б Ви як-небудь відвідати мене в Храмі Матінки? Мені б хотілося поговорити з Вами про дещо...
– Із задоволенням, пані Верховна жриця. З вами затишно, як з подружкою в часи моєї молодості.
– Я буду щаслива, якщо Ви станете вважати мене своєю подругою, Ваше Величносте.

7.

Огаста хоробро витанцьовувала, стукаючи каблуками по дошках настилу. Поруч, зашарівшись, тупцював Тахат – Огаста затягла його в коло танцюючих, намагаючись розбуркати парубка: Тахат вважав, що із-за нього Огаста пропускає бал у палаці, і тим позбавляє себе задоволення.
– Дурний, – говорила вона йому. – Яке задоволення мені буде від балу без тебе, а тебе в палац не пустять. Отут, у парку, нітрохи не гірше. І тут є ти. Що я, палацу не бачила, чи що? Якщо не можеш розвеселитися сам – випий трохи вина. Такий вечір, а ти супишся, – вона поволокла Тахата з помосту до столів із частуваннями.
– О! І ви тут, майстре Фумбан? Ви ж хотіли спати!
– Заснеш отут, дзиґа, якщо від тупоту твоїх каблуків весь Раттанар ходуном ходить. Хочеш із переписувача танцюриста зробити? А хто ж у мене працювати залишиться? Так і норовиш пустити старого з сумою.
– Не засмучуйтеся, майстре Фумбан. Може, Сетиф пити кине, і ви станете багатіші за мого батька.
З юрби зринув згаданий Сетиф із кухлем вина в руці. Побачивши Фумбана, він завмер, швидко – щоб не відняли – випив вино, і, кинувши кухля, знову зник у юрбі.
Огаста розреготалася, розсміявся й Тахат.
Майстер Фумбан завертів головою, шукаючи, над чим сміється молодь, і, не знайшовши, знизав плечима: молоді, їм усе смішне, що з них візьмеш.

8.

Служителі трималися разом, почуваючи себе скуто, ніяково в незвичній обстановці. Намагаючись не привертати уваги, вони скромно сіли наприкінці столу й неквапливо, не виявляючи жадібності, сталі пробувати різні делікатеси, помірковано запиваючи їх вином.
Пригощати служителів з'явився головний кухар королівства Абім, власною персоною. З нагоди свята він був одягнений у свіжий білий костюм, що хрумтів при ходьбі від крохмалю. Накрохмалений до скам'янілості білий ковпак вінчав його товсту червону пику.
– Мій дід годував короля, мій батько годував короля, я годую короля. У цьому палаці ніхто не сміє шматка проковтнути без мого дозволу...
Служитель Світлоносця Габес здригнувся й поклав надкушений пиріжок на тарілку. Служитель Рудничого Медан штовхнув непомітно в бік Атлона, служителя Лісовика – дивися-но, на цього скромнягу.
– ...Таких гостей, як ви, добродії храмовники, – при цьому слові служителя Водяника, Гандзака, пересмикнуло, – ще ніколи годувати мені не доводилося, – вів своєї Абім. – І тому я – тут.
Служителі переглянулися – справді почне годувати чи кепкує з них?
– Покуштуйте заячини, добродії храмовники, – не тамував Абім. – А от індичина, качка в яблуках... Може, бажаєте дичини? Оленина у винному соусі, добродії!
Від легкого ненав'язливого сервісу Абіма шматок не ліз у горло. Гості стали поглядати убік служителів з добродушним глузуванням: ото, мовляв, потрапили!
На допомогу до служителів поспішив Тараз. Відсунувши масивного Абіма потроху убік, він підняв кубок з вином, вітаючи служителів:
– Чи не буде блюзнірством, добродії Храмове Коло, якщо я вимовлю тост за богів, яким служите ви і яких вшановуємо ми? Я, як міністр торгівлі, особливо задоволений своїм заступником – Торгуючим, що не заважає мені захоплюватися іншими богами соргонського пантеону.
– Ніякого блюзнірства в цьому не бачу, – служитель Торгуючого Нефуд, з полегшенням вирвався з-під опіки Абіма. – Я із задоволенням вип'ю з вами, міністре... э-э... Тараз, здається?
Інші підтримали Нефуда й стали цокатися з Таразем. З усіх боків до них потягнулися із чашами й кубками – гості, скориставшись із нагоди, оточили служителів і перемішалися з ними. Льодок відчуження був зламаний, і свято стало загальним для всіх.
– Не хлюпайте носом, Абіме, – величезна долоня Маарда поплескала скривдженого в найкращих почуттях кухаря по закованому в крохмальний панцир плечу. – Дивиться, з яким задоволенням усі поглинають приготовлені вами страви, з яким апетитом їх їдять!
– Спробували б не їсти, – пробурмотів Абім, ідучи із залу.

9.

У бальному залі жінки різного віку крутилися навколо новоспеченого командора, не даючи йому передиху. Тусон танцював танець за танцем, нікому не відмовляючи. Гарна штука – слава, приємна. Нарешті, він видихнув:
– Усе, милі пані й дами, мене вже й без музики трясе. Завтрашнім ранком, під час гоління, якщо мене раптом трусоне, я залишуся без голови.
– Ви що, голитеся мечем?
– Так говорять у народі, а народ ніколи не помиляється.
Тандер прикрив собою Тусона:
– Дайте цьому красавчикові відпочити, або залишимося без командора. Ходіть зі мною, командоре, вип'ємо за ваш новий чин, а за одне обмиємо й призначення. Питущі дами можуть пройтися із нами.
Пити дами не хотіли – вони хотіли танцювати, й Тусон одержав перепочинок.
– Вони мене ледве не розтерзали, бароне. До чого ж воно небезпечно – бути знаменитим.
– Мені здавалося, що вам подобається.
– Не буду брехати – подобалося. Але не дуже довго. Задоволення повинне бути обопільним, інакше це – насильство.
– Це ви про танці?
– А про що ж?
– А-а-а.
У стола стало просторіше. Попоївши, гості побрели до своїх подружніх обов'язків: танцювати, доглядати й догоджати, від яких були тимчасово врятовані стійкістю Тусона. Нажаль, командор не витримав довше, але й на тому йому спасибі – і випили, і закусили.
– Добродії військові, прошу до мене, – від столу махав виделкою з наколотим шматком печені скарбник Сурат. – Я ще не мав можливості поздоровити вас, командоре. Тепер маю.
Сурат був злегка п'яний, і тому не настільки скромний, як звичайно:
– Гарні льохи в Його Величності. Перейти, чи що, у виночерпії?
– Не раджу, Сурате, зіп'єтеся.
– Це чому ж?
– Ви самі сказали: гарні льохи в Його Величності.

10.

У парку, серед святкового натовпу, з'явилися сарандарські солдати на чолі із сержантом Кагуасом. Ще бліді й втомлені, бо не встигли відпочити після виснажливої скачки, вони влилися в народне гуляння із солдатською легкістю.
Фірсофф у бесідах із ними не з'ясував нічого нового й зняв з них карантин, щедро нагородивши кожного: солдатам видали по п'яти золотих, а Кагуасу, додатково, король подарував чудову кольчугу гномовій роботи.
Звістка про подвиг Кагуаса і його товаришів швидко поширилася по парку, і їх усюди зустрічали захоплено, намагалися навіть качати, але, побачивши, що надмірна радість заподіює їм болю, відпустили.
У затухаючі веселощі внесли живлющий струмінь завсідники «Багаття ветерана». У повному складі, окрім, звичайно, лучника, вони з'явилися на бал назирці за одноногим Ларнаком, що бадьоро стукотів деревинкою по втрамбованому ногами снігу. Ладом, виспівуючи «Раттанарського ведмедя» вони протопталися по заповненій народом Палацовій площі й увійшли у ворота парку.
Вуличні музиканти перервали виконання танечних мелодій, й, під акомпанемент інструментів, що підхопили знайомий мотив, весь парк затяг:
Ведмідь не кине Раттанару
У нелегку годину бою...
Танцюристи не зупинялися – під військовий марш здорово тупалося по дереву помостів, і шум піднявся такий, що до вікон палацу збіглася здивована знать: що там, у парку, відбувається?!
Тандер не утримався, підспівав. До нього приєднався Тусон. Хтось ще, потім – ще; і «Раттанарський ведмідь» пішов гуляти по палаці, деренчачи шибками й дзенькотячи кришталевими підвісками на світильниках:
Ведмідь не кине Раттанару
У нелегку годину бою.
Хто затіває з нами свару –
Своєю сплатить головою!
Пісню починали знову й знову, і, виникаючи то там, то там, вона остаточно затихла тільки тоді, коли похрипли голоси й пересохлі роти не видавали вже нічого, окрім писку, а запаси вин і пива помітно зменшилися, що в палаці, що в парку.
Пісня замовкла. Але породжена нею радість єдності ніяк не вщухала, шукала виходу, і навіть малознайомі люди обіймалися, кидаючись в обійми один одного, і цілувалися, і витирали сльози. Ця радість, на час, примирила всіх, і Фумбан обіймав здивованого Сетифа, а в палаці розчулений радник Лонтір висів на не менш здивованому Демаді.

11.

У природі немає нічого вічного, і навіть найбільші радощі довго живуть лише в пам'яті недовговічної людини. До цього можна додати, як це не гірко усвідомлювати, що тривала радість вже не радує, а стомлює.
Магда вловила зміну в настрої гостей і наказала розставляти в палаці й у парку чаші для благодійних дарів – прелюдія до феєрверка й сигнал про закінчення балу.
Імениті гості надягали шуби й збиралися на ґанку. Музика в парку змовкла. Знову очікування, але цього разу трохи сумне: попереду феєрверк, за ним – розставання.
Усі з нетерпінням дивляться на короля: ну, давай же!
Мерехтить Кришталева Корона. Фірсофф щось шепотить усміхненій Магді й подає знак.
У нічне небо злітають різнобарвні вогні й лопаються кольоровими іскрами, формуючи немислимі картинки й візерунки.
Глядачі с захопленням гучно вітають виниклого в небі вогненного дракона, який, вгасаючи, поступається місцем біжучому оленеві. Слідом загоряється добродушний тигр, потім – шустра білка. Все нові й нові картинки заміняють одна іншу, і кольорові тіні пробігають по небі, по дахах палацу й будинків на Палацовій площі, по щасливих обличчях людей.
Виникають кріпосні стіни, і всі впізнають вежі Раттанару, з'являється сидячий ведмідь – раттанарський герб, потім – останньою – на небі загоряється Кришталева Корона. Вона не гасне довго: все нові й нові вогники спливають із землі, підтримуючи гаснучі обриси картинки.
Над парком, над Палацовою площею лунають лементи:
– Ура Фірсоффу Раттанарському!
– Ура королеві Магді!
– Ура, Фірсоффе!
– Ура, Раттанаре!
– Ура, Кришталева Короно!...
Бал дійшов кінця, настав час розходитися.
Свято вдалося. Як того й прагнула королева Магда, перший зимовий бал вийшов і пам'ятним, і яскравим.


ГЛАВА СЬОМА
(день перший)

1.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.427020072937 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …