Пологи почались вночі. Годину за годиною жінці доводилось витримувати страшні муки. І лише коли світало акушерка промовила:
Голівка є.
Дощ монотонно бив по вікнах, вітер зривав жовте листя з дерев, і ніс його внікуди, потроху розсіювався морок ночі.
Досвідчена акушерка не відразу зрозуміла, що дитина аномальна. Хлопчик був цілком здоровий і дуже голосно кричав, але взявшись за його ще не сформовану спинку вона відчула те, чого у звичайних дітей бути не повинно. Це були лишні кістки, що вийшли назовні, зправа і зліва якраз над лопатками. Крім того вони були вкриті чимось схожим на вологу тканину. За багаторічну працю акушерка нічого подібного не зустрічала і тому ненажарт злякалась.
Дитину помили, і тоді виявилось, що це не просто кісточки, а справжні крила, вкриті білим пір’ям. І хоч як це не дивно за рештою ознак новонароджений був абсолютно звичайним. Акушерки вирішили нікому покищо не відкривати цієї таємниці, адже відразу піднявся б шум: плітки, газетні статті, наукові дослідження. Іншими словами – зламане життя диво-дитини і її батьків.
Єдиним стороннім, якого долучили до секрету, став місцевий хірург. У свої 72 він продовжував оперувати, мав міцну руку і ясний розум. Він був одним з найкращих лікарів не лише цього провінційного містечка, а й області, а, можливо, й цілої держави.
Неймовірно – єдине, що промовив лікар, взявши диво у свої руки.
Минула майже доба з часу появи феномену на світ. Місто вкрила темрява, і лише зрідка, вирвавшись з полону хмар, спалахували зорі.
Олександре Петровичу, як це так? – запитала акушерка, котра приймала ці незвичні пологи.
Та хірург ніби й не чув питання.
- Неймовірно – повторив він, розглядаючи пір’я – зовсім як пташине... Що за дивна гра природи? Напевно, в людині закодовані ознаки всіх видів й інколи вони пробиваються. Народжуються ж зрідка люди із зябрами чи хвостами, а тепер і з крилами... То он звідки всі ці міфи про ангелів...
Слід сказати, що Олександр Петрович був переконаним атеїстом, хоча ніколи цим не пишався за комуністів і анітрохи не соромився цього в часи тотальної християнізації.
Постоявши і помовчавши досвідчений хірург сказав:
- Утра вєчєра мудрєнєє. Треба буде завтра поговорити з його батьками, - і пішов спати, хоча не зміг заснути ані на хвилину.
Наступного ранку молода мама ридала. Всі її мрії і сподівання на нормальну сім’ю розбились. За що?! Як далі жити, як дивитись людям в очі? Батько ж закляк на місці невсилах ані поворухнутись.
- Не варто так переживати. Це можна тримати в таємниці – запевняв Олександр Петрович.
- І як же це сховати? – крізь сльози промовила нещасна жінка.
- Розумієте, - лікар почав промову, яку довго готував, але вмить забув і тепер наново підбирав слова – крила – це не життєво важливий орган людини. Власне, вони взагалі непотрібні. Людина не пристосована для того, щоб літати і це їй не треба... Але я не про це. Власне, єдине, що я хочу сказати це те, що крила можна відрізати, не причинивши дитині жодної шкоди. А секрет лишиться між нами і ніхто про нього ніколи не дізнається.
Батьки переглянулись і в їх очах зажевріла маленька надія.
Минув тиждень. Хлопець не мав жодних проблем зі здоров’ям, температура в межах норми, апетит відмінний. І Олександр Петрович сказав: ”Сьогодні”. Коли закінчився робочий час, він зайшов до операційної з корзиною в руках, витягнув з неї немовля і почав своє дійство.
Обережний рух скальпеля і одне крильце від’єдналось від тіла, потім інше. Рани були надійно зашиті і за деякий час зникли навіть рубці. І тільки ледь помітні горбики нагадували про колишню аномалію.
***
Минали роки. Хлопець, названий на честь свого рятівника Сашком, ріс чудовою дитиною. Веселун за вдачею, він днями грався на подвір’ї з однолітками. Всі найцікавіші забави вигадував саме він. Без нього неможливо було уявити дитячу зграйку. Сашко був предметом гордощів своїх і заздрощів чужих батьків. От тільки іноді посеред гри, чи розповіді якоїсь історії він зупинявся, підіймав очі догори і кілька секунд вдивлявся невідомо у що. Але це швидко минало і хлопець повертався до звичних забав.
Якось першого дня осені його відвели до школи. Навчання давалось Олександрові легко і він носив додому щоденник повний п’ятірок, рік за роком отримував похвальні грамоти. А очі все частіше підіймались догори.
Блискавкою летів час. І ось у Сашка перша дівчина, перша цигарка в зубах, він вперше слуха Цоя. А ще є небо. Іноді замість уроків колишній відмінник самотньо п’є пиво в парку і розглядає глибину синього полотна. Влітку, лежачи на пляжі й поклавши руку на животик супутниці, він часто захоплюється видом величезних білих хмар. Коли надворі йде дощ, Сашко вимикає комп’ютер, виходить на балкон і споглядає прекрасні чорні плями, що пожирають блакить. І навіть коли його п’яного тягнуть під-руки додому, він підіймає очі догори і бачить зорі.
Йому зовсім нецікаві астрономія і фізика. Яка різниця звідки береться ця краса? Головне – що вона є і її можна бачити.
Але споглядати – замало. Олександр хоче бути в небі.
Літаки і дельтаплани – зовсім не те. Голову на покидають питання: як це, коли ширяєш у повітрі?, що відчуваєш, коли доторкаєшся до хмар?, який запах має небо?...
Одного ранку хлопець прокинувся надзвичайно рано. Щось гризло його зсередини і кудись тягло. Він автоматично одягнувся і напівсвідомо піднявся на дах своєї дев’ятиповерхівки.
На горизонті з’явився червоний диск Сонця, перший осінній вітер грався зі ще переважно зеленим листям, із півночі сунуло кілька пухнастих хмарин.
І в цю мить Сашко зрозумів, що має вроджену здатність літати! Його не цікавили наочні докази зворотного!
О, якби в цю мить хтось пояснив хлопцеві, що він втратив її під лезом скальпеля ще в ранньому дитинстві! Але нікого не було.
І він стрибнув з даху до неба. Ледь помітні горбики на спині почали тіпатись, та це не допомогло.
Народжений літати каменем падав вниз.
