Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2612
Творів: 47574
Рецензій: 92414

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

ФОРМА ІСНУВАННЯ

© Маріанна Малина, 16-04-2008
(за ідеєю Верховського В.)
фантастичне оповідання


Сьогодні адвокат Ірина Хмельницька трохи хвилювалася: її послугами мав скористатися професор Іванчук, минулорічний нобелевський лауреат в галузі фізіології та медицини. Він відкрив, щось про вічну молодість, чи про вічне життя: так, принаймні, пліткували газети.  
Виявляється, у небожителів теж бувають проблеми…
Вона поглянула на годинника — клієнт спізнювався. Ірина витягла люстерко і повільно почала поправляти макіяж. Підфарбувала губи. Помітила нову зморшку біля ока. Старанно її запудрила.
Ну от…  Роки проходять швидко.
Ще вчора здавалося  все було попереду, цілий світ розгортався перед нею зі своїми принадними можливостями. І що? Вона, правда, зробила непогану кар’єру: її поважають, її послугами користуються поважні люди.
Але… Мріялося про неймовірні досягнення та славу… Он люди нобелевські премії отримують… А вона…  Що вона в житті зробила видатного?
Така, як всі — гвинтик в складному механізмі всесвіту…
Погляд Ірини  розсіяно ковзнув світлиною, яку вона завжди тримала на столі. Самотність та меланхолія, що звично тримали Хмельницьку у своїй прохолодній атмосфері, трохи відступили. Донька… Така схожа на неї…  Але ще краща. Вродливіша. Розумніша. Ірина відчула законну гордість за свою дитину. Ще б пак, вона в неї навчається закордонном…  Її кров. Її надія…
— Ірино Миколаївно, до вас відвідувач,  — зазирнула секретарка.
— Спасибі, нехай заходить, — зітхнула Хмельницька, ховаючи люстерко до шухляди.  
Ірина бачила професора Іванчука тільки у теленовинах. Тоді він здавався їй  цікавим  — такий солідний, впевнений. А до кабінету зайшов пересічний чоловік приблизно п’ятдесяти років у сірому прим’ятому костюмі. В руках  він тримав потертого, як він сам, чорного портфеля.  Хмельницька розчаровано зміряла поглядом його худорляву постать — він  виглядав,  навіть, нижчим на зріст, ніж його телевізійний двійник.
— Доброго дня, проходьте, сідайте, — миттєво начепила на себе професійну усмішку.
Іванчук трохи незграбно відсунув стільця і сів, поклавши гострі лікті на стіл. Та незручно почав:
— Мені вас порекомендував Вадим Новак, як відомого фахівця у справі  розлучень…
— Дуже приємно, —  відповіла Хмельницька, хоча це ім’я не визвало у неї приємних асоціацій. Рекомендація її першого чоловіка, Новака, віддавала неабияким єхидством:  нещодавно, Ірина розлучилася втретє. Але вона самовпевнено згодилась: — Так, ви не помилилися,  я найкращій адвокат в місті.
—  Розумієте, я… Я…  розлучаюся з дружиною, – ніяково продовжував Іванчук.
— Так, так, — підбадьорливо закивала головою Хмельницька.
—  І мені необхідно… вирішити деякі питання на мою користь… Я хочу, щоб дочка лишилася зі мною…
—  А скільки років дочці?
— Чотирнадцять.
— Ну, в такому віці, вона має право обирати з ким їй лишитися. Вона хоче залишитися з вами?
— У тому то й справа, що вона не знає… що вона хоче.
— Так переконайте її.
— Розумієте, я її не хочу полишати з… дружиною. Вона зовсім нікудишня мати, — останнє професор промовив з притиском,  і затиснув руку в кулак. — А мені дочка потрібна. Вона моя…
— Звичайно, звичайно, — погоджувалася Ірина, неуважно слухаючи емоційне продовження історії особистого життя Іванчука. Та подумала, що непогано б було брати гроші з клієнтів ще й за сеанс психотерапії.
А коли Іванчук закінчив, Хмельницька спокійно підсумувала:
— Справу можна буде виграти, але нам потрібно буде довести, що дитина не може жити з матір’ю. А для цього нам треба лишити вашу дружину батьківських прав. Ви готові до таких дій?
Виглядало, що Іванчук трохи вагався, але  помовчавши, він повільно відповів:
— Так, я вирішив. Я готовий.
Потім він схилився,  витягнув з портфеля папку та простягнув Хмельницькій:
— Ось, я тут зібрав деякі матеріали…  
Ірина перегорнула акуратно підшиті папірці. За довгі роки роботи вона привчила себе не вдаватися до моральної сторони справи та захищати насамперед клієнта. Але завбачливість Іванчука її неприємно вразила.  Тут ціла папка компромату на дружину…
— Дякую, це дуже доречно, — коректно відповіла. Та втішила себе думкою: «Врешті-решт мені менше роботи.»
Іванчук ще чогось м’явся. Нервово потер підборіддя рукою та ніяково посміхнувся Ірині:
— А чи буде доречно, якщо я вас сьогодні запрошу на… вечерю? До ресторану?
Хмельницька здивовано глипнула на Іванчука.  Дивними бувають декотрі чоловіки…
А потім подумала: а чого б і ні… Вечеряти коштами клієнта, то вже й не така погана справа, тим більше, що Іванчук, відома людина, з якою буде престижно провести вечір. І вона погодилась.


Він підійшов до них, коли Хмельницька вже з неабияким апетитом розправилася з біфштексом, а професор Іванчук встиг випити грамів двісті коньяку та почав розповідати їй про свій сенсаційний винахід:
— Розумієте, Ірочко, це… — вона слухняно кивала головою, вдаючи, що розуміє складні терміни, якими її годував професор. Тема її, звичайно, цікавила.  Але, вона ніяк не могла второпати, що їй втокмачує Іванчук. Єдине, що вона більш менш зрозуміла, це те, що він вважав безсмертя можливим, і що він саме за це отримав свою нобелівку.    
Так от, він підійшов до них,  та зухвало відсунувши стільця, без запрошення всівся за стіл поряд зі словами:
— Які люди, які люди і без охорони!
Вадим Новак був відомим і досить талановитим журналістом. А ще він був чарівним нахабою та рафінованим негідником. В останньому  Хмельницька була найбільш впевнена. Він був блискучий у всьому,  і йому, практично, ні в чому неможливо було відмовити. Саме ця його риса доводила Ірину до сказу.  
— Я до вас, ви не проти? — ясно усміхнувся Вадим та поставив бокал з пивом на їх стіл.
— Звичайно, ми не проти. Я вас дуже радий бачити, — поручкався з Вадимом Іванчук.    Хмельницька  подивилася на Новака, як на бомбу з часовим механізмом і зрозуміла, що вечір безнадійно зіпсовано.
— Ципочка, — махнув рукою до офіціантки Новак, — мені горілочки, графинчик, десь… — він прищурився, — десь грамів п’ятсот… та чарочки.  
— Піво бєз водкі —  то гроші на вітер, — невимушено пояснив Вадим присутнім за столом, та підняв бокал. — Ну що професоре… Будьмо!  
— Будьмо! — радісно підхопив вже п’яненький  Іванчук, та цокнувся  з ним залишками коньяку.
Принесли горілку.
— Може й ви з нами вип’єте, Ірино Миколаївно? — невинно поцікавився Вадим.
— Дякую, я за кермом, — відрізала Хмельницька.
Ірина цідила безалкогольний коктейль та спостерігала за тим, як  поступово п’яніють чоловіки. Скоро вони, майже, про неї забули і гаряче  сварилися стосовно ідеї безсмертя. При чому обидва не заперечували сам цей, доволі фантастичний, як на думку Хмельницької факт.
— Ти зрозумій це зовсім інший світ! Всі, — професор обвів рукою, вже майже порожній зал, — всі — однаково безсмертні! Всі молоді, сповнені сил! Це  ж нове людство! Уявляєш?
— Уявляю, — п’яно кивав йому Вадим.
— От! В цивілізованих країнах чверть населення діти, чверть — старі. Тільки половина людей у країні працює. Серед безсмертних не буде ні дітей, ні пенсіонерів. Це економіка! Економі-ка! А не абищо!
— Для чого економіка? Воно ж все обридне до чортиків! І, взагалі — я не хочу жити вічно! Це нудно… — метеляв рукою в нього перед носом Новак.
— От і ти туди. А мав би бути прогресивною людиною… А я тобі кажу, це відкриття зробить світ новим, кращим! — не вгамовувався  Іванчук.
Нарешті вони випили останню чарку, і  дискусія стосовно безсмертя закінчилася  філософською сентенцією Вадима:
—  Життя, це лайно, а вічне життя — це вічне лайно!

Потім професор ніяк не згоджувався на те, щоб Ірина відвезла його додому. Тому вона була вимушена скористатися  допомогою Вадима, щоб посадити Іванчука у таксі.
— По моєму, в нього повна релаксація в купі з катарсисом, —  реготнув Новак у слід таксомотору. — А мене, маю надію, ти підвезеш?
— Я тобі не обіцяла…    
— Ну, не будь такою… — підморгнув їй Новак і звабливо повів далі: — А я тобі розповім декілька інтересних історій про професора. Тобі ж цікаво?
— Совісті в тебе не на гріш! —  винесла вирок Ірина, заводячи машину і одним оком спостерігаючи, як вмощується біля неї Новак.
— Зате в тебе її — на нас двох вистачить. Ти як піонєрка-геройка, — Вадим приставив до голови руку в піонерському жесті та заспівав: «Взвєйтєсь кострамі сініє ночі… ми піонєри дєті ра-бочіх…»
— Не блюзнірствуй, а то висаджу… — попередила Хмельницька.
— Не висадиш, — реготнув Вадим, — бо я ходяча інформація. Що тебе цікавить стосовно професора?
— А що ти знаєш? — приховуючи цікавість, вдавано спокійно запитала Хмельницька. —  Ну, наприклад, про цю ідею безсмертя… Це справді можливо? Тільки поясни мені доступною мовою.
— Яволь, гер комендант!  Тебе вчили в школі, що життя це форма існування білкових тіл?
— Так, — кліпнула Хмельницька.
—  Ги… Забудь…  
  Ірина холодно глянула на нього і  Вадим замотав головою:
— Все-все, я вже серйозний. Так ось, слухай! В організмі є два види клітин: статеві та соматичні. Статеві постійно оновлюються. Соматичні з віком перестають оновлюватися. Так от, якщо в них поміняти якусь байду… То організм стає практично безсмертним. Все міняється з точністю до навпаки — статеві клітини старіють та відмирають, а клітини соматичні, з них, власне й будується організм,  старіння уникають і можуть оновлюватися вічно.
— Я не зрозуміла... Тобто, якщо провести цю операцію, то що, людина, яка удостоїться безсмертя, не зможе народжувати дітей?
— Молодець, сідай п’ять! Я завжди знав, що ти умниця-розумниця! — поліз до неї з обіймами Новак.
— Руки! — гримнула на нього Хмельницька.
— Ой, які ми строгі! — скривився Новак. Потім відкинувся на спинку сидіння та на деякий час замовк. Ірина запитально глянула на нього. Вона знала його, як облупленого — довго ображатися він не вмів. Вадим зосереджено потер носа і знову заговорив:
— Та не все так просто… З цим безсмертям…В цьому всьому є ще один прикол… Кін-дерсурпра-айз! Цю операцію можна зробити тільки ембріону. А в нього згоди не спитаєш… Тому нашому професору премію за теоретичні викладки дали, а практику закрили… І тепер він ходить сумний та невеселий. Але в нього на втіху залишилися два абсолютно безсмертних кроля… І ще  квартира в центрі, будинок за містом та гроші на рахунку…  Я б не сумував. А що, в нього жінка хоче щось відсудити?
— Та ні… — знизала плечима Хмельницька.
— А навіщо, тоді йому твої послуги?
— Тобі не зрозуміти, — єхидно відповіла Ірина.
— От так, здрасті! Чому ж?
— Він хоче залишити дитину у себе!
— Несповідимі путі Господні! — закотив очі Вадим. Потім крутнув головою: — Але ж це дивно…
— Нічого дивного, він просто любить свою доньку… Не те що ти…
— Не починай, я й так знаю, який я нікудишній батько… — на хвильку спохмурнів Новак, але через мить весело підморгнув Ірині: — Але ж без мене в тебе б не вийшло такої гарної дитини, та ще й розумної! Це ж моя добірна генетика. А  в усьому іншому я тобі тільки заважав.
— Совісті в тебе…
— Так, зовсім немає. — продовжив Вадим і удавано зітхнув. — Та що ж поробиш! Я ж  її давно пропив … Чи продав. Зрештою немає ніякої різниці. Негідником був, негідником і помру… А ти б мені хоч подякувала за клієнта, сумлінна ти моя…
— Дякую! Виходь, приїхали…
— Бувай! — махнув на прощання Новак і наостанок Ірина почула його бурмотіння під ніс: — Щось тут не те, не те…з професором…


Справа затягнулася. Зібрані Іванчуком факти наштовхнулися, як Титаннік на айсберг, на такі ж неспростовні аргументи його жінки. Вона, виявляється, теж дбайливо збирала компромат. «Не сім’я, а іменини серця» — поставила їм діагноз Хмельницька. Справа набула ознак окопної війни часів першої світової: сили були рівні. Хмельницька стійко тримала оборону та справно одержувала гроші від клієнта. Ірина домоглася невеликого компромісу від  ворожого табору: дитина мала жити по черзі у обох батьків. Справа потроху тліла, і могла б тліти ще довго. Більш актуальна робота потроху затулила від Хмельницької думки про дивакувату сімейку.


Аж раптом стався випадок, який змусив її про все згадати. І як завжди неприємні події в  розміреному житті Ірини  були пов’язані з Новаком.
Спочатку  він подзвонив, та не сіло не впало, запитав:
— А ти знаєш, як звати дочку нашого спільного знайомого професора Іванчука?
— Що за дурне питання… — обурилася Хмельницька. Звісно вона знала, що доньку професора звуть Настею.
— Зовсім не дурне — її звати Атанасіа!
— Ну? То й що? — Яка врешті-решт різниця, Анастасія, чи Атанасія…
— А те, що це вірменське ім’я переводиться, як … Коротше, в мене сенсаційний матеріал. Треба зустрітися.
— Що ти верзеш? — роздратовано відповіла Хмельницька, але про зустріч все ж домовилася.


Він чекав її  в майже порожньому прокуреному кафе. Попільничка біля нього була  повна — Новак нервово курив. А побачивши, що на зеленій скатертині перед Вадимом стоїть  незмінне пиво, Ірина гидливо скривила губи.
Новак був збуджений і  гримаси не помітив:
— Привіт! Тобі щось замовити? Пива?
— Дякую, зеленого чаю…  
— А я б тобі радив випити. Бо… Ти сідай, сідай…
Ірина сіла на незручний білий пластмасовий стілець та схрестила руки на грудях:
— Ну, розказуй свою сенсацію…
— Вона безсмертна!
— Хто?
— Атанасіа, дочка Іванчука, безсмертна!
— Безсмертна? — недовірливо перепитала Хмельницька,  та пригадала Настю: пірсинг на брові, неакуратно підведені чорним очі, вічна гумка в роті — оте огидне «плям-плям», більш розбещеного підлітка важко собі уявити. І вона що,  людина майбутнього досконалого світу, про який мріяв Іванчук?
— Ти впевнений?
— Я запідозрив це ще при нашій останній розмові, а потім, коли я дізнався, що її ім’я переводиться,  як безсмертна – я майже не сумнівався… І чуття мене не підвело…    
— В тебе є докази?
— В мене купа доказів! Навіть фото конспектів та лабораторних журналів! – Новак затягнувся цигаркою, — Ти розумієш чим тут пахне? Це сенсація! Це світовий скандал!  І я хочу, щоб ти полишила цю справу… Хай би дитина з матір’ю кудись поїхали, щоб ніхто не знав де вони…
— Ти здурів? Чи прикидаєшся? Не смій цього публікувати!
— А ти мені що, заборониш? Я цього може все життя чекав, такого матеріалу!
— Ти не опублікуєш. А я не кину справу. Забудь про це… Вони  живі люди…
— Нізащо! Невже ти не розумієш, що для професора донька — то лиш експеримент! Ще один піддослідний кролик… Він її не любить!  Іванчук — збочинець. Його ідеї треба поховати!
— Не роби цього…
— Що, він тобі так багато платить?
— Який ти дурень! Ти розумієш, що цим ти зруйнуєш людям життя?! — підскочила зі стільця Хмельницька і втупившись в нього очима засичала — Я тобі забороняю це робити! Чуєш? І не смій мене ослухатися!
— От! Ти тепер розумієш чому від тебе тікають чоловіки? Ти ж Піночет в спідниці!
— А це вже не твоя справа! — ткнула стільця Ірина. — Я все сказала. Не послухаєшся, пожалкуєш!


   З того дня, Ірина не зустрічалася з Новаком. І він їй не дзвонив. Але кожного разу, купуючи газети, вона відчувала, як її серце калатає сильніше.
Проходив час. Скандальної публікації не було.
Вона таки переломила Новака. Бо завжди була сильнішою за нього.

Сьогодні, звично, в обідню перерву, коли вона  купляла свіжу пресу її серце було вже спокійним.
Хмельницька протягнула в кіоск гроші, та чарівно посміхнулася вродливому молодому  продавцю. Він усміхнувся у відповідь й Ірина відчула, що то не просто ввічлива посмішка.
— Дякую за покупку, — сказав хлопець зазираючи їй у вічі.
Вона відчула себе молодою та привабливою.
  Потім розгорнула газету.
  Передовиця здоровенними літерами сповіщала: «Перша в світі безсмертна людина стерильна? Незаконні експерименти професора Іванчука.» і на весь розворот  обличчя Насті.
  — От лайно! — не втрималася Хмельницька.  Юнак здивовано округлив очі.


Хмельницька вже на під’їзді до будинку професора Іванчука зрозуміла, що її найгірші підозри можуть  підтвердитися. Біля садиби вже скупчилися численні міліцейські машини, що миготіли червоними і синіми вогниками, та натовп зівак вперемішку з репортерами.
Об’їжджаючи юрбу та  пред’являючи документа тупоголовому охороннику з оціплення: «Я адвокат Хмельницька! Негайно пропустіть мене до клієнта!», вона ще мала надію, що нічого трагічного не трапилося. Але коли вона побачила, як з будинку до «швидкої» виносять тіло, загорнуте з головою білим простирадлом, вона відчула на місті серця гучну порожнечу, а  в голові тихе наростаюче гудіння.
Вона припаркувала машину,  і  вже повільно зайшла до будинку.
В холі було повно міліції.
На дивані в прострації сидів професор Іванчук. Ірина підійшла і сіла поряд. Він повернув до неї безпорадні сірі зовсім старечі очі:
— Я не розумію… не розумію — тупо повторював він, —  Чому… Чому вона не захотіла жити… Не захотіла вічного життя!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Золотий фонд ГАКу (версія Хижого Птаха)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Хижий Птах, 30-04-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Noelle Daath, 17-04-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84830498695374 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …