

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	723
Творів:	10897
Рецензій:	16585

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Містерія

Spell Your Name

© Оля BarabOl'ka:) Купріян, 07-04-2008
Певно, я хвора. Багато сплю, мене періодично нудить, голова болить страшенно. Ліжко скрипуче й тверде, стіни білі, як простирадла. Лежу й рахую розмазаних по стелі мух. Шістнадцять, сімнадцять, дев’ятнадцять… я втомилася рахувати. Зроблю це завтра. Щоранку приходить якась жінка. Я її зразу ж упізнала: вона мені снилася. Виходжу на вулицю, а там на дорозі сидить якась жінка й довбе асфальт. Раптом із-за рогу виповзає величезна вантажівка. Я хочу крикнути жінці, щоб вона зійшла з дороги, але мені мов щось заціпило, язик занімів, а в голові одна тільки думка: як то я її можу покликати, якщо не знаю, як її звуть? Вантажівка вже в кількох метрах від неї, а вона все довбе й довбе. Я хочу підбігти й зіштовхнути її з дороги, та не можу поворухнутися, мовби в мене одібрало ноги… Мені за неї страшно, я заплющую очі, затуляю вуха й ридаю. І за себе мені страшно дуже, що я не знаю її імені, а вона отак щоранку приходить, сідає на моє біле тверде ліжко й говорить, говорить, говорить… а я затуляю вуха, заплющую очі й ридаю. Хто вона така? Жінка намагається розмовляти зі мною про те, що має мене цікавити, – про літературу. Каже, що Забужко звихнута на голову, і що Марія Маріас пише чудовою мовою, от би усім так писати, як ця Марія Маріас… Матіос, – виправляю. Мене дивує ця жінка. Чого вона ходить? Вчора вона приходила. Поцілувала мене в чоло – я прокинулася. Привіт, Олінько! Привіт, – кажу. Я зла й роздратована. Вона розказує мені про свою родину. Каже, що в неї чоловік «нічтожество» і «дрянь», і нікуди не годиться, і грошей не вміє заробляти. Каже, що ніхто не розуміє, як вона тяжко працює, що копійку до копійки складає, і що діти в класі неслухняні й підлі, і що моя подруга дитинства вагітна, а батько її дитини від неї втік… Я не хочу її слухати, мугикаю вголос якусь попсову пісеньку, аби тільки не чути. Вона каже, що в них родинне прокляття. Мовляв, із покоління в покоління вони мусять сидіти посеред дороги й довбти асфальт, а раніше вони довбали ґрунтівку. Каже, що її баба через це довбання прокляла свого сина, її батька. А він прокляв її, свою дочку. А в неї двійко дітей, і старшенький з матір’ю вже не розмовляє. А меншенька маму дуже любить, і вона, ця меншенька, – її остання надія. Я питаю, чи можна якось це прокляття зняти. Вона каже, що треба коло розімкнути. Я не дуже розумію. Вона каже, що вже четверте покоління прокляте… що треба простити того, чиє ім’я не можеш згадати. Бо в них у родині не пам’ятають імен. Цієї ночі вона знову мені сниться. Я бачу перед очима її з батьком. Бачу, як він на неї кричить, як лає її й називає бридкими словами. Вона намагається стримати сльози, каже йому щось їдке. Він б’є її по щоці, їй пече страшенно, щока горить, вона сичить у відповідь: «Нелюд!», і тікає. Від цього моменту вона не пам’ятатиме імені свого батька. Сьогодні вона знову прийшла. Принесла цукерки й печиво. І ще якусь кофтинку. Зелену. Звідки вона знає, що мені хотілося саме зелену кофтинку? Ух ти, яка гарна, принесіть, будь ласка, дзеркало, – кажу їй. Вона приносить. Мене мов громом ударило: в дзеркалі була не я, а та сама жінка, зі сну, яка оце зараз сидить переді мною й дивиться з такою любов’ю. Той самий ніс, ті самі очі й губи... Я розумію, що вона не має імені. Що вона носить те саме ім’я, як і багато інших жінок. Тільки я не можу його згадати й вимовити. Язик мені німіє, надто складно сказати «м-а-м-а». Я засинаю. Дорога. Моя мама, мій дід і моя прабабка сидять і втрьох довбуть асфальт. І так їх та справа займає, що вони навіть не помічають, як із-за рогу виїздить на шаленій швидкості вантажівка. Вона чавить прабабу, під колесами вже дід… Моя мама не бачить її, вона зайнята асфальтом. Я хочу закричати, зіштовхнути її з дороги, але… мені конче треба й собі довбти асфальт. І ми довбемо. Я дивлюся в мертві очі автомобіля й думаю: чорт, а коло й розімкнулося, завтра нікому буде довбти. М-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-м-о-о!!! – кричу прокинувшись. А мама вже пішла, – каже санітарка. Давай робити уколи.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Mrs.Brightside, 08-04-2008

Лихоманка закосила...
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© d_mind, 07-04-2008

Згенеровано за 0.0108208656311 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Spell Your Name

[ Без назви ]

Лихоманка закосила...