І знову хочеться бодай трішки пожити в чужому житті. Скажімо, прийти якось додому і усвідомити, що там все-все змінилося. Старі меблі змінились на сучасні, розставлені лише за модним невідомим фен-шуєм, на кухні – аромати незвіданих страв і готує їх шоколадний красень-кухар, якого на замовлення запросили з барбадоського ресторану, що вчора відкрився неподалік, лише через вулицю. У кожній вазі стоять квіти і зовсім не зважають на те, у кришталевому, чи скляному вони обрамленні. Байдуже їм і до того, що навколо них надто шумно крутиться, проте ніжно муркотить руде кошеня, яке так хоче зловити бодай якусь рибку в одній із ваз. Йому ж, руденькому, все одно, що він якимось чином може порушити цю загальну тишу, спокій і комфорт. Згодом, смакуючи вишукані наїдки, у цій квартирі можна помріяти і поніжитись під яскравими ковдрами на ніжно-молочному ліжку king-size. І нехай тільки тишу розіб’є невчасний телефонний дзвінок... Втім, слухавки можна і не піднімати – життя ж врешті-решт – чуже...
Або ні – ще краще просто стати дівчиною з рекламного плакату на біг-борді. Ні, власне, не моделлю, яка фотографується для численних обгорток прокладок, фарб для волосся та шампунів. Хочеться перетворитися на ту, у якої білі зуби без будь-яких дорогезних зубних паст, відбілювачів і фотошопів, зачіска ніколи не псується, у яку погоду вона протягом дня не потрапляла б, аромат – лише від вишуканіших дольче, габанів та шанелів разом узятих, а колготки від молодшого брата пахнючого дольче – доль-чи-ки. А ще у неї немає жодних проблем на роботі, адже її праця полягає лишень у тому, щоб просто отак стояти на плакаті найлюднішої вулиці міста і демонструвати перехожим своє щастя та втіху. Так, вона часом трішки стомлюється від тих “габанів”, які витріщаються на неї щодня і їй все більше хочеться побути на самоті. Та найчастіше вона намагається не замислюватись про це – вона залишається стояти і, тримаючи наманікюреними пальцями довгу цигарку, посміхається плакату-двійнику, що на постері навпроти.
А ще можна було б просто перетворитися на героїню якогось роману хоча б на день. Лише так, щоб не я, а автор вирішував за мене, куди йти, що і навіщо робити. І нехай би митець за мене дізнавався усі секрети, недомовки та інтриги, а я, залишаючись таки позитивною героїнею, могла йти до кінця, незважаючи на всілякі втаємниченості та зради. Врешті автор вирішив би, що негоже обмежувати роман лише однією книжкою і написав би ще бодай дві, продовживши моє захоплююче життя хоча б на папері.
Наразі ж просто щодня пізно повертаюся додому після робочого дня. Часто здається, що важкі черевики знімаю не з ніг, а з душі, адже лише тоді відчуваю справжнє полегшення. Незмінно вмебльовані кімнати і звично смачні вареники на вечерю повертають до реальності, а букет штучного бузку нагадує мрії про пригоди руденького кошеняти, який все ще так і не зловив бажаного коропа у кришталево-чистій воді. Тепла ванна з квітковими ароматами без жодної місіс Елізабет Арден з її “Червоними дверима” – ось що приводить до тями після такого довгого дня. А потім – звичайний “Колгейт” і нехай усі обкладинкові дівчата заздрять червоній куценькій нічній сукенці, яка лише ледь-ледь прикриває принади. Далі – улюблений кавовий диван з тигрячою постіллю і кольорові сни.
І хто знає, чи вранці наступного дня не захочеться поїхати на роботу у стародавньому диліжансі, туго затягнувшись у корсет та соромливо прикривши обличчя вуаллю...
