На шибі автобуса хтось протер тільки клапоть світу – щоб зазирати. Решта вікна була тьмяна. І ось у цій протертій дірі з’являлись машини, а потім прошмигали і розпливались. Автобус незаповнений: м’яко, тепло і порожньо...
Ну чому? Чому так!? Як тільки хочеш із кимось розмовитись – стає тепло, м’яко і порожньо!? Як тільки прагнеш теплих і м’яких обіймів, до тебе дивується порожнє крісло...
Три складові, які, – нарешті, – змусили мене впритул подумати про власну парасолю.
„Як!? ... !? ... !? Усі порядні люди мають годинники, носовички, парасолі, (чоловіків, машини, дітей, мобільчики, інтернет, проблеми, зачіски), а ти... „ – ця фраза штовхнула мене між лопатками і порожньою консервною банкою гепнулась на підлогу...
Наступного дня разом із паломниками (поклонниками) речей я здійснювала вельми виважений і доволі концептуальний ритуал обростання речами-які-є-у-всіх.
Ні, краще так: РЕЧАМИЯКІЄУВСІХ!!! Є?
На мій споживацький запит, чи є у них концептуальна парасоля, одна пані відповіла: „У нас є турецькі, китайські та дуже дорогі!” Інша була більш тямуча: „А що на тій парасолі має бути зображено!?”
Не знаю напевно, але та парасоля має слугувати мені не як річ, а як герой наступної новели. Персонаж. Або й ціла парсуна! Отака: вища за мене і з таким же концептуальним розписом... (А хоча би й петриківським!?) Або виткана парчовими нитками. То й що, що від дощу не захистить!? Колись же у Франції носили капелюхи, не вдягаючи їх на голову!?
Вже й не пригадую, як завершився мій концептуальний ритуал. Ах, так... Тоді почався дощ, і я позичила стару порепану парасолю у своєї коліжанки.
